Соціально-культурні аспекти національної політики України

К.геогр.н. Сажнєв Михайло Леонідович

Сучасний стан, в якому опинилась Україна є наслідком не лише відмови від ядерної зброї, методичного руйнування армії, корупції в усіх сферах життя в тому числі в виконавчих, судових та законодавчих, але й в тотальній зневірі й відсутності верховенства нормальних людських цінностей, у відокремленні кожного з членів суспільства, створенні фактично феодально-колоніальної системи. Зараз йде поступова відбудова силових систем, надважка боротьба з корупцією, та формування прозорості у відношеннях людей. Суспільство спирається цілком очікувано, але поступово ці зміни входять в наше життя: десь дуже помітно, а десь навіть відступаючи під спротивом системи.

Дуже важливо підкреслити що по цей день в Україні немає сталого демократичного суспільства яке переважно й формує належні запити до влади та громади. В своїй більшості українці все ще відчувають себе в тоталітарній системі існування, а демократія часто сприймається як своєрідна гра. І що найгірше люди дозволяють собі «двомислення», під маніпулятивним впливом російської пропаганди, протиставляючи свої одномоментні відчуття загальним інтересам суспільства. Люди легко піддаються на маніпуляції і, як це можна охарактеризувати, «мають коротку пам’ять» не сприймаючи свій власний досвід як факт, підмішуючи його спотвореними образами пропаганди. Таким чином навіть стале дотримання демократичного закону, в суспільстві зневіри може бути спотворено пропагандистами й представлено як обмеження свободи. Лише загальне розуміння та сприйняття принципів існування в демократичному суспільстві, дадуть можливість на компетентному, а не емоційному рівні, сприймати усі заклики маніпулятивних джерел, й просто відкидати їх як неналежну інформацію, що не відповідає дійсності.

Ми хочемо поставити одне питання, яке є кореневим у всіх проблемах які руйнували нас довгі роки, й навіть зараз деструктивні сили мають сподівання продовжувати далі, ніби нічого не сталось. Чому так сталось? Чому ми стали закривати очі на відверто недбале ставлення до себе начальників та членів соціальних служб? Чому ми не зважали на усі негативні дії які руйнували наше з вами життя? Тобто як так сталось що на 2014 ми фактично не мали армії, позитивно сприймали корупційні елементи в суспільстві, не боролись за власні права легальними методами, замість цього шукали «знайомих», патріотизм в Україні пропагувався лише російський, навіть, що є дуже негативним симптомом, останні роки почали нормально сприймати «двомислення»?

Весь цей час ми були відокремлені від кореневої проблеми, її заговорювали риторикою, казали про її неважливість по відношенню до інших проблем, але як тільки ми починали діяти то починався зовнішній тиск, який відразу демонстрував подвійну мораль по відношенню до цього питання. Кореневим питанням є: як так сталось що у своїй державі ми не маємо можливості відстоювати свої інтереси, свою державність, культуру та мову, ті елементи які є головними елементами існування держави? Ще раз підкреслимо: саме це стало фундаментом для утворення офіційних умов військової агресії РФ.

Наша проблема до того була вже проговорена багато разів: відсутність цілісного сприйняття мовної політики, власний повноцінний національний медіа ресурс, подрібненість суспільства на низовому рівні. Про це де-юре говорили, протягом всього періоду існування України, але де-факто, ми продовжували бути в стані колоніальної території. Більшість ресурсів була укорінена за колишнім зразком СРСР – усі важливі важелі так чи інакше проходили через Москву. Закони трактувались так, як це було потрібно метрополії. В кожному випадку питання щодо дотримання мовного закону переводили в безсоромну демагогію.

Колоніальний статус окупації України російською владою в 20 сторіччі призвів до того, що навіть після набуття незалежності, Україна не позбулась колоніально-метропольного відношення.  Українська мова, культура, державність були визнані світом, стали офіційно національними рисами, але ступінь їх використання в побуті, в ЗМІ, в сфері ділових відносин багаторазово поступалась російській, мові національних меншин, здавалось би. Причина цьому лежить на поверхні й кожен громадянин її розуміє – російська влада відстоює свої інтереси, а створене роками окупаційної політики лояльного лоббі в самій Україні, перетворювало демократичні механізми врегулювання політики менших мов в агресивно-політичне питання, яке й було використано в 2014 році як один, чи не головний привід для війни проти України.

Не лише на всіх рівнях була закладена ідеологема, не лише кожне підконтрольне Москві ЗМІ методично працювало над створенням атмосфери ненависті по відношенню до України та усього що не відповідає інтересам «російськомовних», а навіть сам Президент РФ, В.Путін неодноразово наголошував на застосуванні «усіх методів, включно з військовою силою, для захисту російськомовних» [12, 13]. Тобто була утворена правова колізія згідно з якою визнавалось припустимим використання військової сили будь де, якщо там розмовляють російською. Це питання залишалось малозначущим лише до того моменту, відколи отримало потенційну загрозу національної безпеки у кожній країні світу де є люди, що спілкуються в побуті російською. Для України ця загроза вже не була потенційною, РФ розпочала війну, вперше з 1945 року запустивши військовий перерозподіл території в Європі.

Для РФ саме мова офіційно стала «casus belle». А приводом в Україні стало утворене проросійське лоббі та простимульований російський мовний простір. Як відомо найбільша загроза лежить саме для територій де поширене використання російської, саме ці території були заявлені першими що мали підлягати окупації.

Щоб зрозуміти особливості територіального розповсюдження в Україні російської, як мови національних меншин або як мови метрополії, необхідно розглянути причинно-наслідкові зв’язки які призвели до сучасного  стану. Підкреслемо, взагалі русифікація як механізм утворення імперії це поширений інструмент, який стосується не лише для російської а й будь якої іншої мови колоніально-імперського періоду розвитку людства. Втім Російська Імперія завжди була найбільшою сухопутною імперією світу і русифікація призводила не лише до імплементації російської культури, а й до фактично винищення  інших культур. Наприклад повна асиміляція малих народів водь, іжорцев, тверських карелов [4]. Це в рамках Російської Імперії чи СРСР як її продовжувача сприймається в досить спокійному руслі, як би не агресивне впровадження російської в сталі національні культури, зокрема українську, та ряд заходів направлених на знищення української ідентичності що проводились паралельно з мовною політикою.

Радянський варіант русифікації фактично набув характер етноциду, який хоча й був прихований за ідеологію «рівності народів», але широко застосовував репресивні методи, дегуманізацію носіїв, методи геноциду для створення лояльного відношення до Москви. Сукупність цілого ряду факторів проміж яких й голодомор, й сталінські репресії, й депортації, які протягом всього 20-го сторіччя так і зараз світова думка називає саме етноцидом [8].

Наслідком цього стало збільшення долі людей що були або визнавали себе росіянами з 9% в 1926 році до 22 % в 1989. Діаграма змін представлена у вікіпедії [7]:

Як ми бачимо процес відбувався в першу чергу шляхом знищення ідентичності, та дуже часто фізичного знищення саме українців, та євреїв в Україні. Це і голодомор, й надзвичайно жорстоке знищення людей силами НКВД/КДБ [17]

Ось що про це каже Орест Субтельний: «Інший метод, що його використовував режим для проведення русифікації на Україні, полягав у заохоченні переселення сюди росіян і виселенні українців» [2].

Засобами знищення культурної та мовної ідентичності були церкви Московського Патріархату та Радянська Армія: «Окремими засобами русифікації були Російська православна церква, служителям котрої заборонялося проповідувати українською, та російська армія, де шляхом приниження (т.зв. «дідовщини») національної гідності підвищували російську культуру.» [7]

Записати

«В результате проведения данной политики социальный престиж украинского языка резко снизился, а русского, — напротив, повысился. Так, украинские эмигранты на Западе свидетельствовали, что употребление украинского языка образованным горожанином воспринималось не просто как моветон, а как проявление национализма, акт политического неповиновения. Украиноязычный респондент рассказывал, как вынужден был сменить язык на русский при ухаживании за девушкой-киевлянкой, дабы не прослыть «деревенским чурбаном» [1]

Сукупність дій по відношенню до менших підкорених країн призвели в кінці кінців до формування широкого кола людей які набагато вільніше почувались в російськомовному середовищі ніж в україномовному. Вони призвели зокрема до ситуації коли кількість підручників виданих на російській мові стала переважною, й це утворювало сильне лоббі серед освічених людей які звикли отримувати знання найбільш зручною мовою, й вважати це нормою, не бачити загрози для національної свідомості. Ці механізми протягом радянського періоду існування України були направлені на нігелізацію української мови, української культури та української свідомості взагалі [16]. І звісно що отримання незалежності не могло критично змінити ситуацію. Хоча фактично з 1991 року український мовно-культурний простір опинився в загрозливому для існування держави стані. Його відродження та нормалізація проводились з великим спротивом в першу чергу зовнішнім московським інтересам. Це, наприклад, дало можливість вести агресивну демагогію про «не існування України», одночасно знищуючи будь які намагання України нормалізувати ситуацію, під приводом «захисту інтересів російськомовних». Ситуація була б кумедною для кожного громадянина України який просто не розумів цього «приводу для захисту», як би не культура ненависті в російських ЗМІ та в Інтернет просторі, знущання та вбивства людей що спілкуються українською, й поспіль військове вторгнення в Крим та на Східні частини Луганської й Донецької областей

До речі, як відомо, не зважаючи на усі утиснення, країни в колишньому СРСР мали відносну мовну свободу, але коли процес розпаду був вже очевидно незворотний, протягом року в 1989-1990 приймається спочатку Постанова ЦК КПРС Про російську мову як єдину офіційну загальнодержавну мову в Радянському Союзі, а потім й Закон про мови який закріплює за російською мовою статус офіційної на всій території Радянського Союзу. [6] Що в черговий раз підкреслює важливість чіткого формулювання російської мови в Україні як мови народної меншості, яка не має й жодним чином не матиме, більших привілеїв ніж має зараз. Російська мова – як протягом 20 сторіччя так і зараз була інструментом агресії, а незаконно толерантне відношення до неї, та її подальше розповсюдження призвели до утворення офіційних приводів російської агресії. Тобто просто законне, врівноважене дотримання мовної політики є стратегічною ціллю України по недопущенню агресії РФ в майбутньому.

Низка дій російської влади в радянські часи, направлена на знищення ідентичності українців, як то боротьба з українською мовою, заміна власної культурної спадщини на російську, знищення інтелектуалів, діячів культури та мистецтва, руйнування культурних  споруд, маргіналізація рідної культури взагалі, етногенез у вигляді голодомору, руйнуючої політики та пропаганди, депортацій та підселення немісцевих і часто маргіналізованих верств населення в Україну. Все це сприяло загальному погіршенню суспільних взаємовідносин між людьми в Україні.

Сукупність усіх заходів не могла не вплинути на сучасну пост-радянську Україну й не зважаючи на офіційно незалежний стан, де факто залишити Україну повністю в сфері впливу метрополії. Яка зараз на усіх можливих фронтах веде війну проти українців. Питання, ідентичності українців, використання державної мови та дотримання законодавства України щодо мов,  це один з елементів стратегічної безпеки України, захист якого необхідний задля запобігання подальшим заходам РФ по мотивації населення на протиправні дії задля утворення приводів військової агресії під гаслом «захисту російськомовних».

Взагалі наявне законодавство в Україні дуже чітко трактує та регламентує мовний простір, обумовлює специфіку та вимоги, але його не дотримання та спотворене трактування пропагандистами, утворюють загрозу саме для російськомовних що на емоційному рівні не вважають себе носіями української мови. Жодним чином російська не  має відрізнятись від інших мов в Україні. Мати офіційний статус може лише державна мова. Інші – знаходитись та використовуватись в рамках міжнародного законодавства щодо малих мов. Це є однією з стратегічних цілей по збереженню безпеки в країні.

 

Список джерел

  1. Jacob Ornstein. Soviet Language Policy: Theory and Practice//The Slavic and East European Journal. — Vol. 3. — No. 1 (Spring 1959). — P. 13-14, 23 (n. 52).
  2. Богдан Козярський. Нищення української мови поневолювачами України // Всеукраїнська правозахисна газета. — 1995. — № 3. — С ??
  3. Гонський В. Ще один етап геноциду. Як убивали в’язнів у тюрмах 1941 року [Електронний ресурс] / Володимир Гонський // Українська правда. Історична правда. – 2012. – Режим доступу до ресурсу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/09/6/91318/.
  4. Лавер О. Динаміка чисельності східної української діаспори в XX столітті та її роль у майбутньому України // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. Вип. 12 / Ред. О. Ганжа, С. Кульчицький. — К.: НАНУ Ін-т історії України, 2004. — С. 321 — 344.; Хмара СІ. Етноцид українців в СРСР // Український Вісник. Ч.7—8. — Париж — Торонто — Балтимор: Смолоскип, 1975.
  5. Путин снова заявил о защите русскоязычного населения на Украине [Електронний ресурс] // Национальный акцент. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: http://nazaccent.ru/content/12147-putin-snova-zayavil-o-zashite-russkoyazychnogo.html.
  6. Русификация (политика) [Електронний ресурс] // Материал из Википедии — свободной энциклопедии. – 2010. – Режим доступу до ресурсу: https://ru.wikipedia.org/Русификация_(политика)
  7. Діаграма «Зміна національного складу УРСР в 1926–1989 роках». Русифікація України [Електронний ресурс] // Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.. – 2006. – Режим доступу до ресурсу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Русифікація_України.
  8. Русифікація України [Електронний ресурс] // Оновлена Країна. – 20??. – Режим доступу до ресурсу: http://onovlenakraina.com/blog_view_18.html.
  9. Сергійчук О. Мовна ситуація у вищих навчальних закладах УКРАЇНИ (1955 – 1965) / Олена СЕРГІЙЧУК. // ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ НАРОДІВ ЄВРОПИ. – 2000. – С. 4–7.
  10. Совет Федерации разрешил Путину ввести войска на Украину [Електронний ресурс] // lenta.ru. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: https://lenta.ru/news/2014/03/01/sovfed/.
  11. Субтельний О. Русифікація / Орест Субтельний // Історія України / Орест Субтельний. – Київ: Либідь, 1993. – С. 720.
Поділитись в:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

One comment

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *