Географія та політика

Географія та політика. Чому не геополітика? Назва науки має суттєво “підмочену” репутацію. Вона не може бути популярною в демократичному світі. Бо спростовую абсолютну істину – особиста свобода та інтереси окремої людини вищі ніж інтереси держави в якій ця людина проживає. Країна є колективною спільністю людей, переважно об’єднаних в нації. І колективна воля більшої кількості населення вища за волю одного правителя. Цій парадигмі майже півтисячоліття. Одна людина – один голос. І яким би непрямим та важким не був шлях до створення ліберально-демократичних суспільств – це найбільш конкурентноздатна форма політичного режиму, яка всією довгою історією людства продемонструвала цей беззаперечний факт.

Якщо на цей абзац у Вас немає заперечень, то продовжимо, в іншому випадку дуже рекомендую ознайомлення з класиками: Платоном, Кантом, Гегелєм, Ніцше, Фукуямою, Тофлером. Треба “перетравити” великі обсяги інформації щоб все одно, в кінці кінців погодитись з цим твердженням: демократія єдиний з існуючих конкурентноздатний політичний режим і аналогів ми поки що не маємо.

Важливим фактом є те, що демократія є не єдиним політичним режимом і протягом історії ми були свідками протистоянні різних політичних режимів та механізмів керування. Й усі інші за цей поступились в конкурентній боротьбі демократії та її найсильнішому представнику: ліберальній демократії. Але я тут трохи лукавлю. Вірніше недоговорюю. Після початку індустріалізації та бурхливого розвитку науки, майже одночасно з’явились два незвичайні режими, фактично імперського типу, які почали обіцяти людству щось нове. Ці винаходи людської фантазії, з’явились лише 100 років тому, в 20-му сторіччі. Могутні та незвичайні химери з книжки казок стали реальністю. Але життя людей не стало казкою, при цих режимах воно стало жахом. І спочатку вони обидва пообіцяли розквіт, але зробили все щоб перетворити життя в пекло на Землі. Вони брати близнюки з різними іменами, але генетично однакові, й тотожні за проявами своєї ненависті до людей, до життя в цілому.

Мова, звісно, йде про націонал-соціалізм + фашизм та комунізм. Кожному з них присвячені ретельні та чисельні дослідження. Достеменно відомо, що кожна доросла, освічена людина має представлення про них, не залежно від свого фаху, але в залежності від того з якими роботами вона ознайомлена, точка зору у кожного може бути кардинально протилежною. Щоб не відволікатись на дрібниці, не втрачати наш час, давайте подивимось на ситуацію в цілому, використаємо історичний погляд в минуле з 21 сторіччя.

Достеменно відомо що націонал-соціализм + фашизм, почавши імперську експансію та порушивши усі норми існування людей, прирік себе на смерть. В реальності він пав від військового ураження. В альтернативній фантастиці він міг би перемогти, втім мало хто вважає що така форма управління могла б бути продуктивною. Націонал-соціализм + фашизм в будь якому разі не мав шансів на довге існування. Найгірше що могло трапитись  – чергове середньовіччя чи навіть тотальне знищення людства. В усіх інших сценаріях націонал-соціализм + фашизм беззаперечно програвав Вільному Світу.

І те що з ним могло б статись без військової поразки прекрасно демонструє СРСР, який “протримався” 70 років, з часом послаблюючи свій тиск на світ, і в решті решт, відмовившись від власних ідей, погодився саме з демократичними формами управління. Хоча мало яка з країн колишнього СРСР навіть чверть сторіччя має дієві механізми демократичного управління та не створила сучасних систем громадського контролю та національних інститутів управління. Але це у всіх ще попереду, за цей період “псевдонезалежності”, залишки комуністичного командно-адміністративного керування ще раз продемонстрували повну відсутність конкурентноздатності. Створення нормальних інституцій та організацій у всіх країн колишнього СРСР ще попереду, інші сценарії неконструктивні.

Ще раз: нові форми політичного режиму показали свою нежиттєздатність, один пав у військовій поразці й зробив з цього висновки, інший самозруйнувався. Нацизм втратив все й був заборонений як і всі його прояви. А от комунізм “залишив нащадків”. Більше того – комуністичні країни все ще існують. У різних, під час фантасмагоричних формах, але це все одно вони продовжують своє існування, далеке від демократії та її свобод. Дуже далеко від вільної та чесної конкуренції, в решті решт від розуміння сталого розвитку.

Власне поки я нічого нового не сказав. Ознайомлені з тезами абзаців вище це знають прекрасно, антагоністи з самого початку були відправлені до бібліотеки, при їх поверненні це стане очевидним й для них. Основною причиною написання статті, є проблема що набула популярність в останні кілька місяців: проблема глобальної війни. Підштовхнуло до написання дві з них: тези сучасного геополітичного (пам’ятаєте – токсичність цього терміну?) стану світу від Івана Яковіна “Третя світова. США і Китай схопилися за панування в XXI столітті” та дослідження стану світу Валерія Пекара “Семь уровней войны: стратегическая рамка для Украины”.

По-перше, я рекомендую спочатку ознайомитись з ними, по-друге, хочу заспокоїти, чи скоріше, надати інформацію до роздумів. Погоджуючись в переважній більшості з написаним, хочу внести критичний аналіз того що Ви прочитали там.

Саме для того й був написаний претекст. Тепер важливі факти.

Перше – становлення Китаю як основного гравця в 21-му сторіччі стало очевидним в нульові, в той час були дуже популярні аналітичні статті накшталт статті Івана Яковіна. Прочитання їх викликало страх за майбутнє та стан полу-паралічу. І їх аналітична витонченість не викликали глибоких питань, бо здавалось логічним та тверезим. Військові аналітики навіть розігрували сценарій майбутніх конфліктів, і гарантовано більшість з них не попадало у вільний доступ. Втім програти ці сценарії міг кожен, хто володіє достатнім рівнем базових знань та розумінням трендів та процесів що відбувались в світі: демографічних, соціальних, економічних та екологічних, технологічних. Але не культурних. Китай стає основним гравцем в 21 сторіччі – факт.

Друге – роль США як pax imperia в тих статтях також розглядалась з певними застереженнями, але по тим же критеріям – усім крім культурних (втім тут цивілізаційну роль все ж таки іноді розглядали).

Третє – роль країн колишнього СРСР, та, особливо, РФ, зводилась до “зацікавленого глядача”. Навіть не зважаючи на кращий стан стратегічної зброї (ЯО-РВСН-ПРО) того часу по відношення до сьогодення. Втім ми усі знаємо що саме рф веде вкрай агресивну політику, веде конвенціональні війни, займається державним тероризмом та світовою деструктивною пропагандою.

Це треба обов’язково зауважити для читачів тих статей про Китай, також треба пояснити дещо, що поставить крапку в цілісному розумінні ситуації.

Маленьке ЧаПи:

Чи може Китай розв’язати третю світову навмисно нанісши удари по США чи країнам союзникам?

Так.

Яка вірогідність цього? 

Вірогідність навмисного удару вкрай мала. ЯО – це зброя стримування, а не нападу. Її використання гарантує поразку. Гарантує руйнування цивілізації та екоцид. Таке рішення не може бути прийнято свідомо проти земля, може бути прийнято до інопланетного (це можливість, а не жарт) агресора, в будь якому разі це запобіжник агресії та “зброя останнього шансу”.

Що підштовхує Китай до агресії?

Факторів багато: перенаселення, зростання рівня статку на душа населення, демографія, але, в першу і головну чергу – політичний устрій. Комунізм це антагоніст демократії. І лише пам’ятаючи це, треба казати про цивілізації та їх конфлікт. Саме цей конфлікт розкриває Валерій Пекар, втім не можу погодитись з назвою “Мир границ – Мир дорог.” Де-факто це або протистояння телурократії та таласократії (Суша проти Моря в сучасному не-імперському світі), або глобалізм проти антиглобалізму, або мондіалістичні бачення світу проти бачення світу різноманіття.

Онтологічна “війна” ведеться постійно – це не викликає питань, втім системних протиставлень, дисонансових питань набагато більше ніж протистояння “відкритості” та “закритості”. Культурні, цивілізаційні, світоглядні, політичні – їх досить багато й кожне з них це та сама “Велика Війна Смислів”. Постіндустріальний світ з його безмежними інтеграційними та комунікативними можливостями автоматично входить в дисонанс із світом старих правил. Але саме як вирішуються ці питання, ми бачимо найгостріше протистояння.

Вибір країною форми контролю може бути кардинально протилежним: Захід намагається розширити комунікативні можливості (і піднімає одочасно ряд інших екзистенційних питань про добро та зло: клонування, біоінженерія, штучний інтелект, базовий дохід і так далі), в той час як “хімєра Кітай-Тайвань одна країна” одночасно також прагне цього, і всупереч цьому створює “китайський файрвол”, забороняє народження дітей, примушує усіх працювати, вводить системи оцінки якості людей. І саме ця дихотомія Китаю, цей дисонанс “єдиної країни” капіталістичного Тайваню та комуністичного Китаю – це й його основний рецепт успіху, й одночасно головна системно-небезпечна проблема. “Ахілехоса п’ята” про яку усі знають.

Чи збирається Китай йти на відкритий конфлікт з Заходом з конвенційною чи стратегічною зброею?

Однозначно, ні. Стратегічно пряме протистояння призведе до катастрофи. “Бряцкання зброєю” може привести до фатальних наслідків, нажаль. Тому в раціональній сфері це не більше ніж блеф. Катастрофічний сценарій можливий тільки випадково. Можливий тільки як нераціональний сценарій чи абсолютна випадковість. Розстановка сил і в нульові і зараз така що робити подібне “стратегічно не вигідно”. Інша справа таємні, економічні війни, війни смислів, війни цивілізацій. І, звісно ж, війни політичних систем. В той час коли Китай прийме остаточне рішення про відмову від комуністичного минулого й обере повні демократичні свободи (чи хоча б офіційно почне цей шлях – він гарантовано буде тривалим), він перестане представляти загрозу та “бряцкати зброєю”.

Чи може скластись ситуація по-іншому і висновки будуть некоректними?

Так, більше того, по ситуації на початок 2014 була така можливість яка в “принципом доміно” підштовхнуло б країни світу до чергового “перерозподілу кордонів”. Крим був стартом. Події які відбулись в подальшому НЕ призвели до катастрофи, в черговий раз продемонструвавши розумність людства (як і початок Холодної війни, Карибська Криза, Шестиденна війна). Нажаль це питання ще відкрите, але розстановка сил трохи змінилась. І головним агресором, потенційним “вбивцею людства” є зовсім не Китай.

Поділитись в:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *