Україна, якої не існує

Михайло Сажнєв

В статті мова лише про то хто ми є, назва сумна, а не нахабна.

І дійсно – я чужий в цій країні. Чужий з самого початку свого самосприйняття. Тут важко бути чесним. Це сприймають за тупість і твою чесність використовують проти тебе. Тут важко бути розумним – тебе вважають зарозумілим і не дослуховуються тебе ніколи. Навіть твої студенти. В твоєму університеті. І навіть потім коли все навколишнє доводить що ти прав, вони приймають це як неминуче, а тебе вважають ще більш негідним, бо ти будеш самим своїм існуванням нагадувати їм про те що ти все ж був правий, а вони – знущались з тебе. Байдуже, якщо ти навіть не будеш про це згадувати, лише сподіваючись на порозуміння нарешті – ти ворог, бо ти знаєш. Тут важко виконувати закони, бо майже ніхто не робить так,  і використає все щоб порушивши закон, звинуватити в цьому інших. Тут не можна винайти щось цікаве та корисне – усім байдуже до тебе, підтримувати тебе по-справжньому не буде ніхто, бо навколо не поважають українців і плоди їх праці, особливо креативної, наукової.

Тут важко бути самостійним, кожен намагатиметься взяти тебе під контроль й використати. Тут важко дихати вільно й робити Вчинки – бо за кожен вчинок тебе лише принизять – щоб “не видєливался, бил как всє”. Тут важко говорити на мові цієї країни – можеш дуже радіти якщо тебе за це не принижують. Тут важко створити родину, бо в парадигмі більшості важливо лише те скільки ти приносиш грошей і зовсім не важливо наскільки ти чесно їх заробив. Тут важко мати власність та здобути щось в житті – бо кожен хто звик красти, зробить все щоб змішати тебе з брудом і показати навколишнім що ти негідник, бо вони ж знають як самі заробляють і по іншому просто не мислять. Тут важко ходити вулицями, бо твоя безпека абсолютно неважлива для всіх, і якщо потрапиш ти в халепи через “тіпочков, решившіх отжать” щось в тебе, ніхто не захистить тебе, навіть поліція.

Тут важко бути, тут можна лише здаватись кимось. Прикидатись кимось іншим. Це не моя країна. Вона, моя рідна в тих фільмах та комп’ютерних іграх, де ти відповідальний за свої вчинки, а правила чіткі. Вона, в спілкуванні з іноземцями – з Пакистану та США, з індійцями та поляками, рідні знаходяться в Португалії та Німеччині. Іноді вони знайомі з реального життя й полишили ту території де їм не ради, й, нажаль, знайшли свою лише за межами України. В 2013-2014 я вперше подумав що помиляюсь. Вперше в житті побачив навколо таких же як я, самостійних і звичайних слабких людей. Унікальних особистостей, готових єднатись та відстоювати свої справедливі погляди та захищати правду. Гідних людей, з якими можна жити в моїй Україні. І я повірив.

Я повірив що все змінилось, що ми швидко доведемо яка ця країна та її люди чудові, нічим не гірші за американців чи німців, поляків чи бразильців, японців чи австралійців. Втім пройшло вже три роки, а відбувається ті ж самі огидні речі як і раніше. Багато хто з цих людей покинув країну, а решта – “как-то приспосаблівається” – знову. Нібито нічого не сталось. І досі ще Моя Україна, моя Вільна Країна існує лише в думках та помислах, а не в реальності. Я знаю що вона непорівнянно краща для усіх по відношенню до того що є, але масова підтримка не на моєму боці. Я тут й досі ще не на своєму місці. І доводиться лишати свою роботу та професійну діяльність. Сидіти більше місяця без права голосу, бо фейсбук вирішив перевірити твоє ім’я. Не піднімати голову – бо відіб’ють. Не виказувати свої думки, не намагатись щось змінити, не зустрічати інших ідеалістів які вірять в чесність, повагу, гідність та добро.

А існує вона лише в думках – Країна рівних, без шовінізму та ресентіменту, країна чесних та креативних, країна в якій працює позитивний відбір, а не негативний, країна яка завжди поважає своїх друзів та ніколи не поступається ворогам. Країну, де прапор, гімн, мову, історію, культуру поважають, а не використовують щоб приховати свої руйнівні бажання та ненависть. Країну в якій хочеться мати своїх дітей від улюбленої людини, яка поважає тебе як рівного та ніколи не намагається принизити заради власної користі. Залишається лише сподіватись що колись ця, моя Україна, буде існувати в реальності, а не лише в помислах та намірах. І тому доводиться шукати свою рідну Вільну Країну, десь за межами цієї держави. І сподіватись що це станеться колись, не лише в моїх думках. Моя країна стане такою, як я хочу.

Поділитись в:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *