Мелітопольска провидиця. Тамара Бойко.

Сусіди близькі – ворогі тяжкі (народна пісня)

От видав Путін! – малі держави

Повинні приєднатись до великих…

Це знову Україну “на халяву”

Збирається прибрать під власні бзики.

Уже нам нав’язав продажну владу

Маріонеток. Їх Європа – не сприймає!

Вкраїну зводить і до злиднів, і безладу – 

Тим часом хижу пащу наставляє.

Нам мало було дві війни посеред вас,

Нам мало було три голодомори?

Коли Росія вже відчепиться від нас?

Чи ненажерливість свою вона колись поборе?! (27.08.12)

 

DSC_0067

Тамара Бойко – мелітопольська поетеса. Вона протягом кількох років дає натхнення своїм читачам. Її яскраві вірші виявились пророчими щодо останнії подій, що відбулись в Україні. Тамару Бойко добре знають читачі з Києва, але вона до цих пір залишалась майже невідомою для мелітопольців. Коли, як не зараз, потрібно звертатись до свого коріння та поважних людей, до власних пророків? Мелітопольцям ще потрібно пройти шлях самопізнання, вдивитися в минуле та відповісти на просте питання: “що таке погано і що таке добре”. Втім досвід та відчуття багатьох з мешканців міста не відходять далеко від побутових та фінансових проблем. Навіть тоді, коли цих проблем немає. Вдивитися в себе, зрозуміти, що наше майбутнє спирається на наше минуле, може допомогти творчіть Тамари Володимірівни. Вона яка дала згоду на інтерв’ю щоб розповісти про своє життя, творчий процес та джерела натхнення. Найголовніше те, що ця чудова жіночка написала вірші, які роками болісно кричали до нас, попереджаючи про ті події, які зараз відбуваються в новій Україні.

 

– Розкажіть про себе, про свою родину.

DSC_0098

– Як воно далі буде – не знаю. Поки що пишеться. Донечка щодня мене контролює, вона мене кожні кілька років викликає, приїзджає та забирає до себе (в Київ, – прим. Михайло).

Важкі роки були в дитинству. Вісім років мене було. Тяжкі часи були. Війна. Поранило мене, а через тиждень контузило. Налітали наші ж з Мелітополя, літаки, де працював ще колись мій батько на мелітопольському аеродромі. І що ви думаєте- бомбардували село просто так. Тому що в свій час Жуков сказав, можна процитувать: “Нахрен нам вооружать этих хохлов, все они предатели. Чем больше мы их перетопим в Днепре, тем меньше нам придется депортировать их за Урал после войны.”

Ось це сказав Жуков, з сім’єю якого дружить моя сестра. Судоплатов, той хто вбив Коновальця, він був їх найкращий друг. В генштабі з ними познайомились мої близкі друзі. Телефонують мені мої родичі днями:

“– Тамара як ви там?”, я відповідаю “- Нічого, але двох областей в нас уже немає – розбомбили вщент Донецьк, Луганськ і області.”

“- А вы что- сами себя бомбите или это бандеровцы?” – знов питає вона. “…-ні, – кажу, Путін розбомбив нас, але він же ж не зізнається”.

 

– Тамара Володимирівно розкажіть, як давно ви вірші пишете?

DSC_0056

– Як давно я їх пишу? З самого малечку! Щось я там таке теревенила, що й страшно згадати. Але потім пішло. Поки я працювала в школі, мені не до цього було. Мені було не до цього тому, що робота була для мене великим навантаженням. Я працювала в школах Мелітополя, в 5-ій і 25-ій. А вже коли в педінститут перейшла, тут в мене щось почалось: під стресом, що Союз розвалився, я повинна була щось викричати, і це я й прокричала як могла: «Босоніж по Стерні» (перша збірка віршів, – прим. Михайло), бо згадувала дитинство своє, босоноге по стерні.

А зараз дійшла до такого, що я дня без вірша не живу. Вірш вчора зліпився, і ще його доредаговувати в деякому плані, але сьогодні я знов щось зварганю. Те, що буде відчувала, а як його не відчувати? Коли з балкона сказали нам, містер Медведєв: «Следующей будет Украина». Грузію розбомбили, відібрали Абхазію, зробили як хотіли, і пригрозили що наступною буде Україна.

 

– Чи можете більше про свої збірки розказати?

– 2007 року перша збірка, і від сьомого року пішла писати активно, й ось зараз виходить вже моя сьома книжечка. Перша була «Босоніж по стерні», вона тут в Мелітополі надрукована. Далі була «Вірші нескореного Приазов’я» – 2008, «Коментарі до сьогодення» – це десятий рік, «Часопис ніби незалежності» – 2011 рік, «Не в Українській Україні живемо» – 2012 рік, «Ми ще є» – 2013 рік.

– Розкажіть про своїх прихільників, як відреагував Київ, чи багато ваших прихильників в Мелітополі?

– З Мелітополя Ви перші. Ви зробите для мене велику послугу, я вдячна буду вам за те, що Ви ще за мого життя покажете мене в Мелітополі. А в Києві мене знають добре. Коли приїжджала до доньки й вона мене водила по лікарям, трапилась така річ. Коли я проходила томограму, то врач спитав: “Це Бойко Тамара? Та ви що?!” Я була дуже збентежена, Ви навіть не уявляєте, як вперше я була здивована тим, що лікар мене добре знає. І тоді в Києві, коли я проходжу лікування, до кого б з лікарів я не ходила – мене впізнавали. Таким чином, я знаю, що Київ мене знає, а Мелітополь – не знає.

 

– В своїх віршах Ви згадуєте війну та свого брата, який воював, розкажіть про нього.
DSC_0073

– Це мій зведений брат. В 1941 року, коли мій батько, який ще воював у Фінську війну, загинув, маму з Мелітополя вигнали. Від чого помер мій батько Михайло- не знаю, помер перед війною – може затаскали по НКВД; нас же після цього просто вигнали.

Ми поїхали на Херсонщину, там в Селі Рубанівці пройшло моє дитинство, там я з братом Федором зійшлась в одну родину. Все було, як слід до прихода радянських військ. Армії Жукова. Знаєте, навіть німці просто так не чіпали маленьких хлопців, хоча відправляли їх до Німеччини. Деякі змогли сховатись. Так чех, що жив на нашій вулиці, прознав про це й попередив нас, що їх будуть забирати, багато хто з маленьких хлопчиків з нашої вулиці сховались.

А потім вийшло так, що ті, котрі були в Німеччині на каторжних роботах – повернулись живі та здорові. А наші маленьки хлопці, що залишились з нами – ні.

За нашим селом, буквально поряд, рядом є село Алексіївка. Під цією Алексієвкою стоїть обеліск, на якому прізвище Коваленко Федора Сидоровича (брат, – прим. Михайло). Я скільки років хочу туди добратись до нього, не можу поклонитись. Такий був брат – і захисник, і помічник, куди б не їхав- брав мене з собою, садив на велосипед. Стільки я завдяки йому побачила- сіл, різного, красивого та потрібного для життя!

Коли я там жила, в селі, я дуже журилася за Мелітополем. В 1938 нас депортували, в 1941 мама одружилась вдруге, буквально за місяць до війни. Такі страшні роки на нас напали- ми переживали страшну німецьку окупацію. Німці розстрілювали усіх підозрілих. Хоча зовсім не чіпали малих пацанів. Був поодинокий випадок, коли німець розстріляв одного хлопчика; тоді казали, що він розстріляв його тому, що не було хрестика, хоча може просто фашист був п’яним. Втім, після цього зведений тато нас усіх похрестив. Ми ж нехрещені були всі, ми ж радянські були! Але саме після цього випадку з хлопчиком нас похрестили.
– Путін намагається монополізувати не лише перемогу над німцями, але й релігію, закликає своїх найманців нібито до релігійної боротьби. На Вашу думку- як можна до цього ставитися?
DSC_0071

– Зараз в Росії повернулось назад те, що було раніше, те що було дуже давно. Що стосується релігії, то досить знати одне: Путін – КДБ-іст, Гундяєв – КДБ-іст? Все. КДБ все зробить для того, щоб якось Україну турбувати. Церква ж у нас Московського патріархату?

Ми хрестились 988 року – Україна. А вони хрестились 1250 року. То який їхній патріархат може бути? Патріархат! Вони ж не старіші від нас? Де ж їхній “патріархат” до нашого, коли вони не старші, і за що ми їм повинні зараз вклонитись? Коли КДБісти у влади, то у них там і Сталін повернеться, і Ленін. Все у них піде по комуністичному шляху, не по релігійному.

 

– Як Ви вважаєте: що треба робити Мелітопольскій громаді, щоб швидше рухатись вперед?
– Мелітополь зараз доходе до думки, хто насправді агресор, що насправді відбувається, але ніхто з нашої влади ще правди не сказав. Не хочуть. Я вважаю, що поки у нас кричать: «Наш город – Мелитополь», замість «Наше місто – Мелітополь», поки не визнають дійсного ворога, до того в нас нічого доброго не вийде.

 

– У нас в жовтні будуть місцеві вибори, то може громада до цього моменту зробить висновкі?
– В мене є розумні учні, вони багато розуміють, але вони не у владі. Ви знаєте що наше місто Мелітополь в 1933 році вимерло? Що відразу після цього, зразу ж на вокзалі побудували величезну душову кабіну. Мама мені розповідала про це. Заходиш в цю кабінку- і можеш набирати водичку у таз, щоб голову помити, або можеш помитися так, як є. І в той рік почали прибувати поїзди з Вятської та Псковскої областей. Приїзджали вагонами, родинами, виходили, чухмарились. І їх зразу ж проводили у ці кабіни.

Мама моя працювала в ОхМатДиті – Охороні материнства і дитинства. Був такий орган. Каже – приходять до неї, сідають, але в таком стані, що жах бере. «Та ти ж була у душовій. Чому не помилася сама та діти твої?», а та відповідає: «Если бы то баня была, то я бы поняла, а так я ничего не поняла, зашла и вышла». І пацанів своїх приводить немитими. Мама їх відправляє знову туди, а у них починається “негодованіє”.

І важко було добитись, щоб ці люди були миті. Завошивливість зразу ж знімали парикмахерки ножицями. І до будинків, в яких вимерли всі люди, вселяли вже чистенькими і постриженими. Жінки і діти і чоловіки- усі були пострижені. Бо на них стільки було нужі, мамочка казала, що за все життя стільки не бачила на наших людях.

Так заселили місто і Новий Мелітополь. Це було ще селище на той момент, це вже добудували в останні роки, а колись на цьому місці озеро було. Таким чином вони заселили і Піщанку, повністю.

 

– Як ви ставитесь до зустрічі з місцевою інтелігенцією? З філологами та істориками.
– Якщо я можу сказати в Ваш мікрофон, то це вже добре. Свого часу на трибунах я наговорилася вдосталь. А зустрічі хотілось би мати, дещо хотілось би сказати мелітопольцям, бо я не бачу тут патріотів, окрім звичайно моїх протеже. Може 80-літня бабуся їх переконає й заставить їх думати по- іншому. Я би дуже цього хотіла.

 

– Як Ви бачите зараз світ, ви відчуваєте зміни в суспільстві?
– Є зміни, як на мене, скоріш погані. Приїхали до нас біженці, і вони тільки ганять Україну. Кажуть “Ось якби тут була Росія…”, а я кажу – “А ви напишіть тим, хто в Росію поїхав. Напишіть!”

Саме зараз, коли приїхали біженці, хотілось би з ними зустрітися, так, щоб вони також були серед слухачів. Може, таким чином, вони б набрались українізму. Не поїхали ж вони до Росії, щось не те там, не рідне, вони це відчувають. А тут, на цій землі, тупнеш в перший раз ніжками – і це вже твоя, рідна земля!

DSC_0102

 

Чим можна закінчити цю бесіду? Мабуть, треба відмітити рівень почуттів від зустрічі: найважливішим в цій чудовій людині є щирість, світлий розум, незважаючи на роки, яскравий погляд та повага до людей, до міста, до України. Цьому треба вчитись. Кожен з нас колись робив добрі чи погані справи. Різниця між святими та злочинцями в тому, що свята людина проходить через покаяння за вподіяне зло ще до того, як скоїть його, вона відчуває погані наслідки, які можуть призвести до біди, та жертвує частинкою себе заради загального блага. Це- небайдужа людина, яка не промовчить, якщо бачить несправедливість, втім буде залишатись сором’язливою, приймаючи винагороду від оточуюючих. Це- духовний розвиток через покаяння, шлях вперед разом з тими, хто бачить різницю між добром та злом. Люди, до яких прийшло натхнення, і вони не лише знають минуле, а й відчувають те, що трапиться. На жаль, оточуюючі розуміють пророчий талант лише тоді, коли події вже відбулись. Дуже болісно, коли це погані події, втім з цього треба робити висновки і розкривати свої очі на реальність. Саме в цьому нам допомагають відчуття пророків.

 

Нехай воскресне Бог, а вороги – пощезнуть

Нехай втікають геть від ліку його ті,

Хто зневажають нас зухвало і помпезно,

Хто Україну хоче бачить в забитті.

Як швидко тане віск від жару і вогню,

Хай так загинуть ті ворожі сили,

Які згрібають нас в народнюю гризню,

Хто арсенали зброєю забили.

Як дим зникає, вітром віднесенний,

Так негаразди й чвари хай зникають

І люд, Христом Животворящим осіненний,

І Україну сили неба хай спасають! (11.03.2009)

Репортаж підготували:

 Михайло         10410250_807571822610100_126104191693475724_n (1)

Ірина             934789_1587007478201273_6687489421384919705_n

Поділитись в:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

2 comments

  • Pingback: friendshipforall

  • Yana

    ОЧЕНЬ ИНТЕРЕСНАЯ СТАТЬЯ!ОЧЕНЬ МНОГО ВЛОЖЕНО В НЕЕ ДУШИ И СТАРАНИЯ!!СПАСИБО АВТОРАМ ЭТОЙ СТАТЬИ И КОНЕЧНО ЖЕ Тамаре БОЙКО ЗА ИНТЕРВЬЮ И ЕЕ ПРЕКРАСНЫЕ СТИХИ!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *