Черга

Сьогодні мені приснився сон. Вони сняться лише тоді коли я погано почуваюсь, простив або захворів. І є таке. Уві сні я скоїв злочин. Вбив людину. Жорстко. Але ефективно. Ця людина збиралась вбити мене й затягла в пастку. Вона планувала це вбивство. Пишалась ним і по іншому не могла. Вбивство повинно було бути жорстоким. Але цього не сталось. Я на дав здійснитись цим планам. Уві сні я підняв руки коли прибули люди в формі. Й страшенно карався за те що створив. Але я не мав жодного шансу здатись якби не вбив людину. Жорстко та ефективно. Тому що сам би був мертвий. І протягом сну я помираю душевно, знаходячись між невблаганою совістю яка катує мене й самоусвідомленням того що інакше бути не могли. Я поступово сходжу з розуму. А потім прокидаюсь. Розумію що схопив простуду, й радію тому що ця моральна дилема яка мене знищувала уві сні має обмеження. Вона лише наснилась. Й можна жити нормальним життям.

Але чи можу я жити так як хочу. Поки я прокидався мені прийшло до розуму дуже багато думок про те що треба сказати. Про те що деяким треба почути.

А зараз включить це відео, й читайте далі.

Наша моральна ділема. Війна та революція. Вони протилежні як почуття сорому та розуміння жорсткої раціональної необхідності. Вони тягнуть спільність в різі сторони розриваючи її на частини. Знищуючи душу. Звісно це не так жорстоко як уві сні тому що просто є вибір, від ескапізма до еміграції. Від перемоги до поразки.

І я маю що сказати тим хто є частиною суспільства. Тут на знедоленому для українців приазов’ї, на площі де вільний дух знищувався етноцидом протягом майже 100 років: від російсько-української війни, голодомору, русифікації міст, переселень руських сюди. Тут це дуже характерно. Але брехня радянсткого союзу пустила свої щупальця будь де. І такі явища також характерні й для центру, й для заходу України. Й для Кенігсбергу й для Чикаго, й для Парижу й для Лондону. Але в набагато менших масштабах. Про яке явище мова? Далі піде не публіцистика, а наука.

Мова про руських. “Руский” – це прикметник. Воно позначає якусь характеристику іменника. А тоді коли цей іменник змінюється без жодних змін прикметника ми можемо казати про мімікрію. Тобто без залежності того як позначається спільність руських: Російська Імперія, СССР, РФ – це все одне й теж саме: велика сухопутна імперія. І вона в своєї парадигмі не може дати нічого сталого для захоплених нею територій, крім брехні й удавання того що “все добре”. Крім безумного бажання збільшити межі імперії під соусом патріотизму й реваншизму. Це факт її існування. Фундаментальна основа яка дає можливість гордитись своєю приналежністю до імперії й бажати її росту. Тобто бажати війни. Бажати знищення інших народів які не усвідомлюють себе частиною цієї імперії. Бажання повчати інших й в запалі патріотизму не помічати того що на тобі паразитує центральна частина імперії.

Я мушу зауважити таке. Імперія буде існувати поки існують люди які вважають себе руськими. Ні громадянами РФ, як міжнародної спільності, як жителями держави яка пілкується про себе й своїх громадян, а саме руськими. Людьми із своїми фантазіями та баченням світу в якому немає поваги до інших, не руських. Місця де б вони підкорили світ своїм “руським духом”. Місця де вони “все розуміють”.

Смерть СРСР, так як і смерть Російської Імперії не стали кінцем імперії, не лише органи влади стали ключем створення новий спільностей, а й самі носії були ради вмирати за свої фантазії. Фантазії про підкорення світу, про знищення спротиву, про глобальну брехню яка не дасть світові зрозуміти з якою сутністю він має справи. “Я Руський” дорівнює “я імперець”. І не важливо де проживає ця людина, самоусвідомлення дає можливість вільно почувати себе в брехні. Сама сутність цієї імперії була чудово відображена ще в 1948 році.

Чудернацько спостерігати в 21 сторіччі такі ступені спотворення дійсності які використовує офіційна РФ та усі підконтрольні їй ЗМІ на різних мовах. Це на просто брехня, характерна для СРСР, це як дуже влучно назвав отець Зелинський: “ізнанка правди”. Це біле яке називають чорним. Це “нас там немає”, але “ми переможемо”. Це “хохли щоб б ви здохли”, але ж “давайте дружити”. Руські завжди мають дві протилежні думки в олові. Вони не будуть нікому довіряють тому що звикли до того що інакше не буває. Вони будуть офіційно називати війну миром, розуміючи що треба підтримувати центральну владу. Вони будуть вбивати в підвалі, а виходячи з нього йти до московських церков й удавати себе святими. Художня алегорія не просто так була створена вона була створена на реальних тенденціях того світу. Війна вже давно закінчилась. Світ змінився. Але велика його частина, “руська”, так і застигла в брехні й воєнному реваншистському, імперському ресентменті. В ненависті до всього світу який хоч трохи опирається імперії яка власне веде війну проти нього. Ласкаво просимо в Еврашу.

original (1)

Так дуже велика кількість людей в РФ – високоосвічені, чесні люди які в першу чергу не брешуть. Які чесні й з собою й з навколишнім світом. Вони є. Це й Сотнік, з Гальперин, й велика кількість простих звичайних людей які мають освіту та чесну душу. Втім імперія не спиниться й буде впливати на них, десь силою десь хитрістю. Головне те що проживаючи на території РФ вони є громадянами цієї країни. І не зважаючи на те що навіть найкрикливіші з “руських” які вважають нормальним “покривати світ ядерним пеплом” не хочуть воювати. Так вони кричать, вони пишуть про свою величність, але це та ж сама двуличність – вони не хочуть воювати. Але імперський режим вони підтримують. І вони підуть воювати, разом з патріотами. Тому що держава може включити офіційний режим війни в якому вони будуть повинні це робити. І це буде зрозуміло для світу. Тому що імперія все ж вважається єдиною державою – РФ. А усі хто там проживає, вважаються громадянами РФ. Не руськими. Громадянами. Які повинні виконувати свої конституційні обов’язки. Світ лишень забуває що вони ніколи не користуються своїми конституційними правами. Звісно крім тих чесних громадян про яких я загадав вище.

Якщо ви посміхаєтесь радіючи з того “як влучно я назвав руських” я пропоную подивитись на себе в дзеркало. Ви що вважаєте себе кращими? Тобто не прото кращими ніж “руські”, а кращими за  громадян РФ, кращими за поляків чи американців? Я до українців звертаюсь. Те що відбувається зараз це нічого іншого як так звана “шароварщина”. Не треба загортуватись в жовто-блактине щоб не помітили вавку в голові. Поки ви вважаєте себе хоч в чомусь кращими, ви нічим не відрізняєтесь від руських. І не важливо хто ви: ультраправий націоналіст Франції, мусульманин-фундаменталіст, зверхній американець. Або ж страждаючий від війни українець.

В той час коли ви навіть на секунду уявляєте що ви чимось кращі чим весь світ ви назавжди ставите себе проти цього світу. Ви такі ж саме “руські”. І якщо ви українець, то ви знаєте що досвід показує що за багатьма такими націоналістичними ідеями “ми кращі” стоять саме служби імперії РФ. Вони дружать з цими ідеями чудово. Але вони ненавидять толерантність. Вони знущаються з демократії та її проявів. Вони звикли сміятись з більш слабких та одиноких. Така сутність імперського мислення. Ви з ними?

Правила гри однакові. І не важливо хто ви, де ви народились, в якого Бога віруєте, якого кольору ваша шкіра, чи ваші сексуальні бажання. Важливо інше. Яку користь ви приносите світові, як ви робите його й себе кращими. Яку освіту ви маєте й як її використовуєте. Це важливо. І саме тут присутні честолюбні амбіції та перемоги. Кожен день над собою, кожен раз коли ви стаєте кращими за ваших вчителів. Кожен день, коли суспільство Вас винагороджує за це: повагою, матеріальним статком, перспективами на більш радісне майбутнє.

Що ж то за сон такий в якому все так намішано? Сон простий до речі. Сон про внутрішню проблему. Про незбагнену біль яку я відчуваю. Біль непотрібності. Біль розуміння того що немає майбутнього, немає сьогодення й немає потреби в тих хто просто стояв в черзі й виконував все що вимагалось. Добре вчився в школі. Отримував вищу освіту по профілю який був до душі, й викладався по повній жертвуючи особистим життям. Робив щось для світу не вимагаючи подяки. Який писав книги й робив винаходи. Стояв в черзі й чекав на обіцяне покращення. Сподівався на міжнародні поїздки й вчив англійську. Створював своє життя так щоб в дорослому віці завдяки професіоналізму й адекватної оплаті мати забезпечену родину, будинок та впевненість в медицинському обслуговуванні. З 90-их років “підтримував відчизняне” й малу екомноміку. Навчався тому що потрібно й інвестував в найкраще. Втрачав. Постійно втрачав. Не мав поваги. Пристойного доходу. Медицинського обслуговування. Обіцянки не виконувались, тому що “ви ж розумієте”. Перспективи відкладались. Й ось вже досить багато років прожито, ось з’являються перспективи. Зя’вляються можливості. Але коли ти вже відчуваєш що ось воно те бажане віконце до якого ти простояв у черзі чесно усі ці роки “немовнезалежності”, коли з посмішкою та радістю на душі підходиш до нього тобі кажуть “відійдіть, вам не 16 років”. І віконце віддаляється. Віддаляється назавжди. Перед тобою стають черги “тих хто молодший”. Вони ще не вміють нічого. Вони це не мають досвіду. Вони не мають нічого крім молодості. Але їм дають можливості. А тебе фактично викидають як сміття.

І тоді ти розумієш що дурний. Що треба було жити  для себе. Не слухати обіцянок. Не давати своїх. Створювати родину тоді коли хотілось – наплювавши на те що “треба стати на ноги”. Що треба було “брати коли давали”. Що займаючись бізнесом гнути ціну на свої послуги. Не планувати на майбутнє: не капіталізовувати, не інвестувати, а витрачати на себе. На свій комфорт та добробут. Мати дітей вже в 20 років. Багато сексу та гулянок. Ходити “на роботу”, а не ходити працювати. Ті молоді зараз мають перспективи. Ті кому “вже не 16”, у кого вже є діти, мають надію на них. Ті які залізли в “теплі місця” й понині там, і навряд чи уйдуть, тому що “так треба”. Ніхто не буде перевіряти походження доходів. Ніхто не буде поважати тебе за чесність. Тому що ти вже за віком лох – лагідний охайний хлопець ліцо обіжене хуліганом. “Тобі вже багато років, й пішов на*уй звідси” так говорять мені в держслужбі, так говорять навколо, як правило так говорять ті що молодші та ті які вже приросли до своїх місць в держконторах. Так говорить суспільство та влада. “Ви же понимаєтє, тому пішов геть, роби так як сказано, ти дурак, а я начальник”.

Якщо без емоцій то справи стоять так: людина з досвідом, знаннями, великою кількістю добрих справ за плечима не потрібна в цьому суспільстві. Рівні права та можливості – то ж що за вавка “вам не 16”? Рівні права значить лише одне: рівні права. Крапка. І я не менше маю можливостей ніж ті для кого чомусь зараз працює держава – для 16 річних. Чи я не правий?

В цій країні. На цій роботі. В цьому місті. Я не бачу для себе місця там де мене не поважають жодним образом: ні в прямому сенсі поваги, ні в матеріальній винагороді за якісну роботу, ні в перспективах, ні в турботі про моє здоров’я яке навряд чи ліпше ніж у тих кому 16 років. Тому я шукаю роботу. На закордонну фірму. На тих хто має честь та совість. На роботу з повагою та перспективою. Часу немає. Країні не потрібен. Маю досвід в багатьох напрямках. Освіту та знання, які щоправда треба оновлювати після стагнації на поточній роботі. Треба час на те щоб прийти до тями й надолужити ці знання. Я вільна людина й дуже високо оцінюю власну свободу.

Це віконце закрилось. Поваги тут немає. Подяки та перспектив в найближчому часі також. Шукаю роботу. І що це буде – інший університет, IT-фірма, закордонна фірма. Не знаю. Треба зовсім інше від того що дістало. Честь та совість. Повага та достаток. Свобода та любов. Совок – геть!

 

Поділитись в:
  •  
  •  
  •  
  •  

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *