Чорнобильська катастрофа. Наукове розслідування 18.04.2004.

12. років.тому. Моє наукове розслідування Чорнобильської катастрофи. Опрацьований матеріал на базі розкритих архівів КДБ щодо Чорнобиля. 

Внутрішнє розслідування спецслужб. Розкриті майже всі документи.

 

Здається це була перша публікація щодо катастрофи, що базувалась на результатах розслідування катастрофи спецслужбами колишнього СРСР. До того засекреченими. Це рік мого життя, сумлінної праці, відданої науці нашій країни. Далі лише частина, але важлива, основного матеріалу.

 

Чорнобильська катастрофа.

 

Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції

 

Причиною катастрофи на 4-му реакторі був нестандартний режим в якому він тоді працював. Виведення його на цей режим було необхідно для випробування можливостей додаткових генераторів, що застосовуються для охолодження реактору коли він не працює в нормальному режимі експлуатації – “заглушений”, у ході проведення проектних випробувань однієї з систем безпеки, що входить до складу енергоблоку реактора РБМК-1000, системи яка запобігає перегріву реактору який відбувається коли вода перестає циркулювати охолоджуючи його. Ні на одній АЕС з реакторами РБМК-1000, крім Чорнобильської, після введення їх в експлуатацію, проектні випробування по перевірці функціонування системи безпеки не проводились.

Такі випробування вперше були проведені на енергоблоці № 3 Чорнобильської АЕС у 1982. Вони показали, що необхідні для безпечного функціонування реактору умови не дотримувалися і необхідне доопрацювання системи додаткового енергопостачання до насосів які охолоджували реактор. Додаткові випробування проводилися у 1984 та 1985 роках, в програмах випробувань передбачалося поступове збільшення екстремальності режиму функціонування, в моделюванні аварійної ситуації в квітні 1986 року планувалось підключити до додаткового енергопостачання двох циркуляційних насосів для охолодження реактору, це вимагало до введення цих насосів на необхідну потужність відключення ручними засувками системи аварійного охолодження реактора (САОР) після чого реактор планувалося зупинити для проведення планових ремонтних робіт.

Щоб зрозуміти причини катастрофи треба ознайомитись з конструкцією енергоблоку в якому був встановлений реактор. В якості базового реактору для Чорнобильської АЕС був прийнятий енергоблок с реактором РБМК-1000 загальною потужністю в 1000 МВт. “РБМК-1000 – реактор большой мощности канальный, электрическая мощность 1000 МВт” це неоднорідний реактор канального типу функціонуючий на теплових нейтронах, в ньому в якості сповільнювача використовується графіт, а в якості теплоносія – вода.

Інцидент був пов’язаний, в першу чергу, з певними недоліками реакторів типу РБМК, зокрема відсутністю міцного корпусу. Такий корпус є частиною реакторів типу ВВЕР та подібних ньому, що встановлені у більшості країн, які використовують атомні електростанції. Нестача промислових можливостей країни для виготовлення реакторів типу ВВЕР у серійному масштабі, в той же час енергетичний стан та політична ситуація вимагала невідкладних дій. Тому при планування електростанції перевагу віддали сам РБМК. Канальні реактори зайняли свої місця в декількох електростанціях на території Радянського Союзу, в Чорнобильської в тому числі. До того ж РБМК на той час були розраховані на 1000, а в подальшому навіть на 1500 МВт електроенергій. В той час як реактори ВВЕР були розраховані на вироблення лише 440 МВт., тільки у 80-х роках їх потужність була доведена до 1000МВт. Особливість, тісно пов’язаною з потужністю реактора є їх маса та розміри, які повинні були утримувати внутрішній тиск реактора, та в той же час бути транспортабельними, тобто задовольняти можливостям перевезення по залізній дорозі. До відома: саме вимоги транспортабельності (маса та розміри) ставляться до важкої техніки, їх параметри не повинні перевищувати можливості залізних доріг, зокрема, це стосується складного будівельного устаткування, основних бойових танків.

Конструкція реактору РБМК-1000 – це циліндр діаметром 14,5м та висотою 14,75м, його активна зона – 11,8м, висота – 7м. Активна зона складається з 1693 технологічних каналів – труб, що проходять через графітову конструкцію спеціальної конфігурації, що виконує роль сповільнювача атомної реакції. В кожен з каналів розміщують тепловиділяючі елементи (ТВЕЛи), вони виготовляються із спеціальних сплавів куди входить також збагачений уран в таблетках (1,8% двооксид урану). Кількість ТВЕЛів в кожному каналі – 18, вони мають форму трубок заповнених таблетками урану. Загальне завантаження реактору становить 204т.

Нейтрони розігріваються (нормальна температура самого ТВЕЛа досягає 2300°С), вода що проходить вздовж них (теплоносій), знизу доверху розгрівається до температури насичення (ззовні ТВЕЛів температура сягає 830°С) утворюючи пароводяну суміш, з 17% пара. Воду вздовж теплоносіїв прокачують спеціальні насоси, за час в нормальному режимі через реактор прокачується близько 5200м3 води. Для забезпечення цього працює 6 головних циркуляційних насосів (ГЦН). Але кількість встановлених на кожному реакторі ГЦН становить 8 одиниць, в нормальному режимі 2 знаходяться в резерві.

Пароводяна суміш, що проходить вздовж ректора потім попадає в спеціальний сепаратор, який розділяє її на пар та воду. Вода знов повертається до ГЦН, та всмоктується до реактору, в той час як пара  підводиться до циліндру високого тиску турбіни, там тиск пару обертає турбіну, що поєднана з маховіком генератору, завдяки цьому й відбувається вироблення електричного струменя. Після циліндру високого тиску пара попадає до 4-ьох циліндрів низького тиску, де пара конденсується та після підігріву знов попадає до циклу в реактор (через ГЦН).

Для аварійної зупинки реактора існують спеціальні стрижні аварійного захисту, що вироблені з бористої сталі, яка поглинає нейтрони таким чином призупиняючи атомну реакцію, та зменшуючи температуру всередині реактору. В нормальному режимі вони повністю виведені з реактору та утримуються в такому положенні електромагнітами.

Ядерне паливо у ТВЕЛах розраховане на період активної експлуатації на протязі 1190 діб після цього вміст двоокис урану зменшується до 0,36%, ТВЕЛи виймаються з реактору та після дезактивації та зняття остаточного тепла у водному басейні, відсилаються на спеціальні заводи для регенерацій (видалення неефективного палива) або ж захороняти у спеціальних могильниках.

Усе обладнання – реактор, головні циркуляційні насоси, барабани сепаратори та інше розміщені у бетонному приміщенні. Це приміщення виділяється окремо для кожного реактора та характеризується спеціальним строгим режимом експлуатації для забезпечення безпеки користування, ремонту та подальшої забудови станції. Така схема приймалась на усіх атомних станціях колишнього СРСР.

В 3-му та 4-му блоках була спеціальна конструкція локалізації аварій яка запобігала можливості витоку теплоносія з труб будь-якого діаметру, який міг би потрапити до навколишнього середовища. В той же час в документах та довідках до КДБ відмічено, що немає гарантованості запобігання витоку теплоносія, тому що не проводились випробування цього блоку в екстремальних ситуаціях.

Що відбувалось на 4-му енергоблоці ЧАЕС відомо але що призвело до вибухів та як взагалі таке стало можливим – для цього існують лише припущення. Що стосується хронології подій які призвели до вибуху – усі дії що призвели до вибуху відомі достовірно. Відбувалось це наступним чином: 25 квітня в 01:06 почалося заплановане поступове зниження потужності реактора, в 03:47 потужність реактора зупинена на рівні в 50 % (1600 MВт). 14:00-23:10 аварійну систему охолодження ядра ізольовано. На цей період програми випробувань була призупинена на вимогу диспетчера “Київенерго” (САОР в роботу введена не була, реактор продовжував працювати на тепловій потужності 1600 МВт). Реактор працював на рівні теплової потужності в 1600 МВт. Після цього зниження потужності енергоблоку було продовжене. Теплова потужність реактора знижена до 720 МВт, рівномірне розвантаження енергоблоку продовжується. Відбулась зміна оперативного персоналу управління реактором. При тепловій потужності реактора біля      500 МВт в процесі переходу з однієї системи регулювання на іншу було допущене не передбачене програмою зниження теплової потужності приблизно до 30 МВт (00:28-00:32). Трохи пізніше між 00:39 та 00:43 відповідно до регламенту випробувань був заблокований сигнал аварійного захисту після зупинки двох турбогенераторів

З цього моменту почались катастрофічні зміни в характері роботи реактору, але розуміючи те що могло статись, випробування можна було призупинити та запобігти катастрофі. Нажаль, цього не відбулось, тому згідно програми випробувань було розпочато підйом потужності, але незаплановане зниження рівня в 30МВт спонукало оператора відновити потужність, незапланованим шляхом – виймаючи стрижні керування реакцією. До 01:00 потужність реактору підвищилася до потужності в 200 МВт, на якій було вирішено продовжувати випробування. В 01:03 був підключений додатковий насос для збільшення потоку води до ядра, а в  01:07 включений другий додатковий насос, ці насоси видаляли тепло з ядра швидше, це призвело до зменшення рівня води в паровому сепараторі, тому для продовження експерименту в 01:15 оператор дезактивував систему відключення реактора при низькому паровому тиску, а в 01:18 збільшив потік води до реактору.

В 01:19 щоб збільшити потужність та підняти температуру і тиск у паровому роздільнику були прибрані стрижні керування. В 01:21 потік води був зменшений для того, щоб стабілізувати рівень води в паровому сепараторі для зменшення видалення тепла з ядра, скоріш за все його температура на цей час наближалась до критичної відмітки, а кількість утворення пари в ядрі почала різко збільшуватись, в 01:22 були отримані попередження про аварійну обстановку, але стан реактора все ще був стабільним. Лише коли в 01:23:10 були убрані автоматичні стрижні керування кількість пари почала зростати швидкими темпами та вже в 01:23:35 був втрачений контроль за рівнем пари. Тому в 01:23:40 було натиснуто аварійну кнопку, стрижні керування реакцією повернуті в ядро, це мало зупинити теплоутворення, але температура вже перевищила критичну, тому стрижні спрацювали не як уповільнювачі, а навпаки – додання додаткової маси до реактора спричинило ще більш активне збільшення тепловиділення. В 01:23:44 потужність реактору перевищила номінальну в 100 разів. 01:23:49 – аварійні сигнали: “Підвищення тиску в реакторному просторі (розрив технологічного каналу)”, “Немає напруги” та “Несправність виконавчої частини 1АР, 2АР”, це означало одне – паливні канали зруйновані, почалась термоелектрична реакція з водою: розщеплення пари на кисень та водень, утворення “гримучого газу”, в 01:24 пролунали два вибухи які зірвали дах реактора, відкривши доступ повітря, збільшивши утворення вогненебезпечного газу і призвівши до пожежу, при цьому у повітря було викинуто велику кількість атомного палива та радіоактивних ізотопів що утворилися в реакторі.

Взагалі існує стійка думка про те, що замовчення інформації після катастрофи дуло не меншим злочином ніж вона сама, але на той же самий час були прийняті усі необхідні дії для запобігання зараженню цивільних осіб, у вкрай малі строки була проведена евакуація з міста Прип’ять та прилеглої 10 км зони. Особливо важливим є той факт, що причини для умовчування, в крайньому разі на перших порах, були досить вагомими, це тому що ніхто на той час не знав про причини вибухів на електростанції, які призвели до катастрофи. Взагалі згідно Інституту атомної енергетики ім. Курчатова включно до жовтня 1986 року було висунено та проаналізовано та перевірено ряд версій, що пояснювали вибуховий характер аварії. А їх було аж 13, і деякі з них вимагали уникати розповсюдження будь-якої інформації про катастрофу. Ось деякі з них: вибух водню; диверсія (вибух заряду з руйнуванням трубопроводів контуру циркуляції); розрив напірного колектора, розподільчого групового колектора, барабана-сепаратора чи пароводяних комунікацій; ефект позитивного вибігу реактивності; несправність автоматичного регулювальника; груба помилка оператора при управлінні стержнями ручного регулювання; кавітація у головних циркуляційних насосах, яка призвела до подачі пароводяної суміші в технологічні канали; потрапляння пари у випускні трубопроводи; пароцирконіева реакція.

Причини катастрофи були названі пізніше, коли слідчі комісії на основі аналізу документів та магнітних стрічок на яких були зафіксовані дані про випробування. Після довгого та ретельного аналізу було встановлено, що до таких катастрофічних подій призвів цілий ряд факторів, які наклались друг на друга та викликали те, що стало найбільшою техногенною катастрофою пов’язаною з атомними електростанціями. По-перше, несвоєчасність проведення запланованого експерименту ускладнило обстановку на пульті керування, по-друге, грубе порушення найважливіших положень регламенту експлуатації ядерної установки персоналом енергоблоку під керівництвом головного оператору Дятловим, який відключив ряд автоматичних засобів захисту цим самим власне кажучи, вивівши з роботи штатну систему керування і захисту реактора взявши на себе функції ручного керування потужністю реактора, та всі функції його захисту тільки вручну. А відновлення роботи автоматичних систем захисту коли реакція вже стала необратимою вже не могло зупинити процеси які почались в реакторі. По-третє, керівники станції не забезпечили підготовку персоналу до дій в екстремальній аварійній ситуації, крім того у критичний момент на станції не виявилося необхідних технічних засобів дозиметричного контролю і розвідки – усі наявні дозиметри були розраховані на малі дози просто не пристосовані для вимірювання значних доз радіації. В-четвертих, змінний персонал інших енергоблоків який прибував на місце не був сповіщений керівництвом про надзвичайні події, тому люди чекали розпоряджень годинами, тим часом отримуючи дозу опромінення.

Внаслідок вибуху 4-го енергоблоку він був значною мірою зруйнований. Повністю зруйнована конструкція самого реактора, обрушена і розкидана покрівля центрального реакторного залу, приміщень барабан-сеператорів, а також північної групи головних циркуляційний насосів. Повністю зруйновані верхні поверхи генераторної етажерки.

Одним з основних джерел радіаційної небезпеки для населення були радіоактивні ізотопи йоду, а також довгоживучі радіонукліди ( цезій, стронцій і плутоній), що випали з дощами на активній фазі аварії і численні радіоактивні плями, що утворилися на місцевості. 30-кілометрова зона була утворена в 1986 році, а в 1987,  після завершення формування карти радіоактивного забруднення, контури зони були уточнені, а її площа становила 1856 км2.

 

Соціально-економічні наслідки катастрофи

Неможливо розглядати катастрофу такого масштабу без приділення уваги до соціальних, політичних та економічних наслідків до яких призвела ця подія. В першу чергу суспільство вимагає відповідальності від винних, вимагає відшкодування природних екосистем та відновлення безпеки існування людини. Це неможливо уявити без ряду політичних дій та законодавчих актів. Чорнобильська катастрофа стала головною причиною появи ряду законодавчих актів, нормативно-правових та міжнародних документів які регулюють питання, які постановила перед людством Чорнобильська катастрофа.

Так Верховною Радою, Кабінетом Міністрів України було видано ряд документів та інших нормативно-правових актів пов’язаних з Чорнобильською катастрофою: “Закон Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” [25], “Закон Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” [22], “Закон Про поводження з радіоактивними відходами” [24], “Закон Про формування Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення” [26], “Закон Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії” [23].

Також ряд Українських нормативно-правових актів: “Про статус об’єкта “Укриття” Чорнобильської АЕС” [20], “Про Державну програму поводження з радіоактивними відходами” [29], “Про стан безпеки і перспективи розвитку ядерної енергетики в Україні та проблеми щодо закриття Чорнобильської АЕС” [31], “Про Комплексну програму поводження з радіоактивними відходами” [30].

Катастрофа призвела також до появи ряду міжнародних документів регулюючих відношення в атомній енергетиці та проблеми використання ядерних ресурсів. Прикладом можуть слугувати “Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду” [21], “Конвенція про ядерну безпеку” [27], “Об’єднана конвенція про безпеку поводження з відпрацьованим паливом та про безпеку поводження з радіоактивними відходами” [28].

Ці закони дали змогу ратифікувати політичні рішення, надати можливості для вирішення ряду соціальних та  екологічних проблем, але змінити психологію, відродити ушкодження, які були завдані людям та природі вони не могли. І можна лише констатувати факти у вигляді різноманітних точок зору, розкривати побоювання та вимагатись віднайти в цих побоюваннях раціональне зерно, розкласти психологічне ставлення до Чорнобильської катастрофи по-поличкам.

Звісно самим страшним у всьому цьому виявляється дія радіації на природне середовище, та на організм людини. У випадку катастрофи на ЧАЕС ми маємо не пряме випромінення, а радіоактивно заряджені частки які призвели до забруднення величезних територій не лише у прилеглих до Чорнобиля територій а у всій Європі. Після інциденту вперше виникла суспільна світова думка про те, чи не переважить ще одне таке нещастя всю користь, одержувану від “мирної” ядерної енергії?

Також необхідно затонути питання соціального лиха – коли люди покидали усе нажите майно, кидали будинки та від’їжджали в невідоме. Навіть залившись біологічно здоровим перенести шок коли спостерігаєш як увесь світ навколо тебе починає змінюватись, коли все звичне відходить на задній план, коли тисячі людей ставляться в положення бездомних та безробітних, коли люди в одну мить втратити все – хату, майно, гроші, роботу. А деякі з них втратила рідних чи близьких, або опинились на лікарняної койці. В тридцяти кілометровій зоні була проведена повна евакуація, подальше проживання в ній заборонено. Худоба, питна вода і рослинність оголошені шкідливими дня здоров’я і непридатними до вживання.

Неможливо також описати фізичний та психологічний біль якій відчували постраждалі пожежники та деякі з ліквідаторів, по те положення в яке були поставлені їх сім’ї, особливо на перших порах, доки ще не існувало ніяких політичних рішень по врегулюванню їх становища, та про матеріальну компенсацію нанесеної шкоди. Але в сучасному суспільстві ніякі емоції не мають права впливати на рішення які приймають науковці або політики, будь яке нерозважливе поспішне рішення може як призвести до збільшення масштабів катастрофи, або до її повторення в іншому місці, або, з другого боку – повергнути суспільство у пітьму та холод, втратити набуті тяжким трудом атомні електростанції, будівлі в які вкладені мільярди, будівлі які постачають наст таким необхідним електрострумом.

Неможливо піти на провокацію до якої іноді закликають деякі засоби масової інформації, виливаючи на населення чисті емоції, підкріплюючи їх деякими вигідними для прийняття певного рішення фактами, призводить до накалення обставин в суспільстві та не розкриваючи, в той же час, дійсних задумів тих чи інших публікацій, які дуже часто носять характер політичної боротьби, в якої катастрофа є лише засобом для досягнення певної мети.

Взагалі найбільш стійкою спадщиною Чорнобильської катастрофи з суспільної точки зору виявились не отруєні радіонуклідами полючи і ліси, покинуті села та знедолені люди. Це недовіра, до атомної енергетики та керівництва міністерством енергетики та міністерством атомної енергії, зокрема. І хоча винні за трагедію понесли кримінальну відповідальність: директор станції Віктор Брюханов і головний інженер Анатолій Дятлов, двоє інших керівників рангом нижче одержали по три роки тюремного ув’язнення, ще двоє засуджені умовно, все ще існує стійка точка зору що вони лише “стрілочники”, а дійсно, повинні в катастрофі лишились неушкодженими. Ця точка зору може привести до зовсім абсурдної думки про те що,  якщо керівництво, яке розуміло наслідки, та знало про це загодя в той же час дало згоду на проведення експерименту, таким чином керівництво перетворюється на зграєю терористів, які цілком свідомо викликали цю катастрофу, винищили реактор, винищили деяких працівників ЧАЕС, пожежників, та вивели з експлуатації величезну територію з радіусом в 30 км.

Однозначно розкрити помилковість цієї точки зору досить тяжко, взагалі відповідно дослідженням багатьох незалежних комісій в тому числі міжнародних, одностайно встановлено, що повинними були саме виконавці які припустились помилок не розуміючи повною мірою до чого ці помилки можуть привести, керівництво ж станцією мало розуміти що будь яке відхилення від правил на такому підприємстві призведе до непрогнозуємих наслідків, тому мало забезпечити необхідній рівень підготовки, відповідальності та розуміння серед персоналу.

Краще за все це дуже красномовно розкриває такими словами керівника слідчої бригади по “чорнобильській справі”, старшого помічника Генерального прокурора СРСР, державного радника юстиції 3-го класу Юрія Олексійовича Потьомкіна: “Без надлежащего порядка в обществе, государстве, ведомствах, производствах, без знающих, дисциплинированных кадров, обеспеченных материально, без действенного за ними контроля сложно обеспечить безопасность. Такие техногенные катастрофы, как чернобыльская, не случаются на основе одного или нескольких нарушений. Их сопровождает множество ошибок, которые в итоге сходятся в одно время в одной точке, как солнечные лучи, и прожигают беду… Судебная коллегия Верховного суда СССР в июле 1987 года, рассмотрев материалы следствия об аварии на ЧАЭС, признала, что основными причинами, приведшими к аварии, явились грубые нарушения установленных правил ядерной безопасности, допущенные директором станции В.П. Брюхановым, главным инженером Н.М. Фоминым, заместителем главного инженера по эксплуатации второй очереди А.С. Дятловым, начальником реакторного цеха А.П. Коваленко и начальником смены станции Б.В. Рогожкиным; за преступно-халатное отношение к исполнению своих обязанностей по осуществлению контроля за выполнением на станции норм и правил ядерной безопасности осужден инспектор Госатомэнергонадзора Ю.А. Лаушкин… Верховным судом СССР было (також) вынесено частное определение в адрес Министерства атомной энергетики СССР и председателя Государственного комитета СССР по надзору за безопасностью ведения работ в атомной энергетике, где указано на факты бесконтрольности на ЧАЭС, непресечения нарушений технологической дисциплины”. [19]

В той же час аналіз архівних документів КДБ, демонструє про відповідальність яку взяли на себе органи безпеки, та відповідні керівні установи, про чіткі дії які відбувались після катастрофи, за винятком лише перших часів після вибуху – коли ще нікому не було відомо про те що сталось, коли помилки припускали керівники самої АЕС направляючи до палаючого реактору пожежників. Пізніше всі дії були чітко вивірені та направлені на максимально швидке усунення атомної небезпеки, на уникнення розпоширення забруднення та зменшення ризиків повторного вибуху. Дії ліквідаторів були направлені на зменшення небезпеки від розплавленого реактору, на уникнення цивільними особами ризику радіоактивного зараження.

І, нарешті, загальне ставлення суспільства до атомних електростанцій, до Чорнобильської катастрофи, зокрема. Ми вважаємо за необхідне якнайширше освітлення усіх подій, що були пов’язані з катастрофою, розкриття особливостей радіаційного випромінення, його впливу на природне середовище та людину, розглянути загальне економічне обґрунтування усіх питань пов’язаних з атомними електростанціями в цілому та ЧАЕС, зокрема. Усі ці факти потрібно освітлювати для усіх верств населення України, для всього світу, щоб не лише попередити майбутні катастрофи, а й дати теоретичні знання про сучасну атомну енергетику в світі та на Україні, продемонструвати її значення для сучасного суспільства, а також об’єктивно подивитись на сучасну структуру атомних електростанцій на можливі наслідки їх використання та на відповідність АЕС сучасним вимогам безпеки та науковій думці.

Розгляд соціально-економічних аспектів демонструє той факт, що забруднення та евакуація цілого міста поставила відразу три проблеми: забезпечення населення житлом, забезпечення професіоналів роботою та безпечне використання наявних можливостей решти енергоблоків ЧАЕС. Завдяки цьому було прийнято рішення про забудову нового міста взамін знелюднілої Прип’яті для персоналу АЕС та їх родин. Таким чином з’явився невелике але зручне, зелене та добре сплановане містечко для сотень робочих та інженерів, які обслуговували працюючи енергоблоки, містечко з назвою Славутич.

Рішення про забудівлю було виважено та прийнято на основі ретельного аналізу наявних фактів по радіоактивному забрудненню, середньостатистичним погодним умовам, соціальним та економічним факторам розміщення виробничого персоналу і т.д. Розглядом цих питань за дорученням оперативної групи доручила займатись Урядова комісія, Рада Міністрів УРСР і Міненерго СРСР, яким було необхідно терміново розглянути питання про місце будівництва селища для постійного проживання персоналу ЧАЕС і членів їхніх родин з ретельним врахуванням усіх наявних даних.

Забудівля малась вестись поблизу одного з ряду населених пунктів перелік яких після рішення всіх вищезазначених установ включав до себе наступні: в Київської області – Страхолесье, Димер, Термаховка, Богдани, Поліське, Іванків; у Чернігівській – Неданчичи та в Гомельській області – Брагин, Хойники. Після цього для вирішення питання про розміщення нового міста енергетиків було доручено провести дослідження радіаційної обстановки на територіях Госкомгідрометом СРСР, а Інституту біофізики Мінздраву СРСР розрахувати очікувані дози зовнішнього і внутрішнього опромінення населення в місцях можливого розміщення. Ці дослідження показали, що вимогам норм радіаційної безпеки задовольняють території населених пунктів Димер, Термаховка і Неданчичи.

Нарешті після розгляду соціально-економічних та інших факторів Оперативною групою при підтримці керівництвом Української РСР, згідно пропозиціям фахівців найбільша перевага була віддана території в районі Неданчичей Чернігівської області. 2 жовтня 1986 р. Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР було прийняте рішення про будівництво міста. Але при розрахунку довготривалого будівництва проектно-дослідницькі роботи показали наявність високого рівня ґрунтових вод. Що призвело до вибору міста будівництва на території на 12 км східніше Неданчичей.

Проектуванням самого міста займався ряд провідних установ. Генеральним проектувальником та автором проекту забудови міста виступив Київський зональний науково-дослідний і проектний інститут типового й експериментального проектування житлових, і суспільних будинків (Київзнііеп). Разом з ним у проектуванні об’єктів Славутича брали участь 35 організацій одночасно, серед яких були 11 ведучих інститутів по проектуванню містобудівних комплексів з усього Радянського Союзу.

При забудові міста працювали 90 підрядних організацій восьми республік колишнього Союзу. Планувальні роботи на площадці будівництва почалися 4 січня 1987 р. А вже 26 березня 1988 р. був виданий перший ордер на квартиру в м. Славутич. Завдяки такому швидкому заселенню м. Славутича та будівництва спеціальної транспортної магістралі від міста до ЧАЕС в жовтні 1988 р. Чорнобильська АЕС була переведена на експлуатацію на постійну схему.

Місто знаходиться в зоні радіоактивного забруднення та відноситься до зони посиленого радіоекологічного контролю, але завдяки ряду мір по дезактивації, та завдяки составу мікроелементів, які вкладали основу іонізуючого випромінення*, загрози для життя радіація не становила. До того ж з 1988 по 1994 рік бета випромінення зменшилося з 35 мікрорентген/год до 12 мікрорентген/год, наблизившись до радіаційного фону який вважається нормальним. Тому надалі проводився лише постійний пошук та дезактивації невеликих ділянок з підвищеним локальним радіоактивним забрудненням.

Це також повною мірою стосувалось і більшості прилеглих до міста територій. Радіаційний контроль та постійні дослідження ціллю яких було виділення ділянок для організованого відпочинку городян в умовах лісової зони продемонстрували що приблизно 90% території дослідженої лісової зони може бути використане по основному її призначенню.  Додатковому посиленому радіаційному контролю підлягають лише ділянки, які безпосередньо прилягають до міста, водозабір, місця вирубки деревини і заготівлі лісової.

Але, фактично місто на наш час вже не має тієї цінності яку в нього було покладено – після зупинки останнього – 3-го енергоблоку ЧАЕС, місто енергетиків перестало бути таким. Електростанція незважаючи на фактичне відключення, все ще потребує ретельної уваги до себе, і це стосується не лише об’єкту “Укриття” , а й решти енергоблоків та технічних приміщень станції. А це вимагає постійної витрати значних коштів на газо – і електропостачання, на перевезення персоналу, та на виконання профілактично-ремонтних робіт. Зараз, коли станція не працює, вона лише споживає ці кошти не даючи нічого взамін, тому це вимагає витрати певних сум державних, бюджетних коштів.

Якщо припинити уділяти ЧАЕС необхідну увагу, то вона знов перетвориться на об’єкт, який являє значну небезпеку, стати серйозною загрозою для всього навколишнього. А враховуючи той факт, що ЧАЕС недоотримає значні кошти, ця небезпека росте. Так, згідно Інформаційної служби закритої атомної станції, на початок 2003 року Чорнобильська АЕС недоодержала з державного бюджету – 94 мільйона гривень на проведення робіт з підтримки в безпечному стані енергоблоків, 7 млн. гривень на гарантування безпечної експлуатації об’єкта «Укриття», і 9,7 млн. гривень на проведення робіт з перетворення об’єкта «Укриття» в екологічно безпечну систему. За повідомленням деяких інформаційних агентств [37] по заяві начальника об’єкта «Укриття» Валентина Купного на території поблизу об’єкту виявлені «гарячі частки», росте альфа-активність, що однозначно вказує на збільшення загрози від розплавленого 4-го реактору. Також згідно його заяві об’єкт «Укриття» став пожежонебезпечним, загоряння тут може виникнути, наприклад, при зварювальних роботах.

В такому становищі Україна опинилась частково завдяки прийнятому рішенні про остаточне закриття ЧАЕС, яка до цього моменту виробляла досить енергії, само забезпечувала себе достатніми економічними коштами для утримання безпеки на 4-му енергоблоці. Підписаний договір між Україною та членами “великої сімки”, згідно якому наша країна мала отримати достатні кошти для відновлення енергетичних потужностей після зупинення реактору. Обіцянки в фінансуванні  добудови енергоблоків на Рівненської та Хмельницької АЕС так і залишились обіцянками лише на папері. Відомо що ресурс ЧАЕС дозволяв безпечно експлуатувати станцію до 2011 року, тому рішення про закриття прийняте під соціально-політичним тиском було політичним та економічно не обґрунтованим. Зараз це рішення може призвести до ще більшої небезпеки, яка в першу чергу ляже на території в радіусі 250-300 км від ЧАЕС – саме на такі відстані поширюється більша кількість небезпечних для здоров’я а життя радіоактивних аерозолів які виникають при пожежах.

До цього ще потрібно прийняти до уваги необхідність відновлення економічної цілісності 30-кілометрової зони, роботи над забезпеченням безпеки об’єкту “Укриття”, на його перебудову на більш безпечний об’єкт. Необхідно зрозуміти, що атомна енергетика хоч і становить певний рівень загрози, але є достатньо надійною, та безпечною при дотриманні усіх правил поводження з радіоактивними матеріалами, та об’єктами, де ці матеріали перетворюють свою енергію на струм який є абсолютно необхідним для сучасного промислового розвитку, для комунальних та інформаційних служб. Доки не знайдено реальної дешевої та досить могутньої альтернативи атомна енергетика буде й залишиться джерелом енергопостачання – достатньо безпечним та надійним засобом задоволення енергетичних потреб суспільства.

*  Ці частки складались з елементів які за своїми особливостями та поводженням призводили до досить швидкого самоочищення території, розкладаючись або самозанирюючись (під дією атомної маси) у грунт.

 

Україна після катастрофи. 

Атомна енергетика в світі.

 

Неможливо уявити сучасну енергетику без атомних електростанцій, які в деяких випадках становляться переважним джерелом енергопостачання. Що стосується історії цивільної атомної енергії, відомо що перший в світі ядерний реактор був запущений ще у грудні 1942 року в Чикаго. А відразу після війни Радянський Союз став другою країною яка опанувала атомом в господарських цілях – 25 грудня 1946 року в Москві відбувся пуск першого в Європі ядерного реактора. Але поодинокий реактор ще не був повноцінним виробником електроенергії, потрібні були суттєві наукові зусилля для проектування цілісної та достатньо безпечної електростанції, в цій науковій роботі першим став Радянський Союз: в кінці    1949 р. СРСР приступив до проектування першої атомної електростанції в місті Обнінську, яка почала виробляти електроенергію 27 червня 1954 і хоча її потужність по сучасним міркам є вкрай незначною –  лише 5 МВт, це була перша в світі АЕС.

Після цього розвиток атомної енергетики пішов швидким темпом і одночасно у багатьох країнах світу. Та вже у 1984 році в 26 країнах працювали 345 ядерних реакторів. Атомна енергетика набувала великих потужностей, реактори ставали більш надійними та довговічними, водночас зменшувались їх розміри та маса. Сьогодні у всьому світі в експлуатації знаходяться більше за 420 енергоблоків з ядерними реакторами, функціонують 296 дослідницьких реакторів. Навіть космічний простір не минув цього – лише в 1990 році в умовах космосу відпрацювали 55 ядерних установок.

Взагалі існують такі види реакторів: водо-водяні для яких подається вода під тиском; водо-водяні киплячі реактори; реактори з газовим охолодженням; реактори на важкій воді; та водо-графітні канальні реактори. Ці реактори використовують енергію, що виробляється при взаємодії теплоносія та повільних, або як їх ще називають теплових нейтронах. Але на сьогодні є діючі реактори, які використовують найбільш поширені при атомній реакції швидкі нейтрони, подібні реактор-розмножувачі були розроблені в Радянському Союзі та Європі, їх технологічні особливості дозволяють віднести їх до ядерних реакторів наступного покоління. Але в наш час кількість таких реакторів становить лише біля 2%, решта (98%) традиційні реактори на теплових нейтронах.

Зараз біля 50 атомних електростанцій запущених набагато пізніше Чорнобильської АЕС працюють в Бельгії, Болгарії, Великобританії, Німеччині, Іспанії, Італії, Нідерландах, Франції, Швейцарії, Швеції. Французька енергетика вважається найбільш розвинутою – в країні біля 70% виробленої електроенергії виробляється за рахунок атомних електростанцій. І хоча у відносних показниках після проголошення незалежності Литви, в якій працює Ігналінська АЕС, кількість виробленої на АЕС електроенергії в країні становить більш ніж 80 % електроенергії, абсолютні показники вироблення електроенергії в Литві суттєво поступаються Французьким.

На території колишнього СРСР існують 16 атомних електростанцій. Армянська з двома блоками типу ВВЄР-440, експлуатація яких почалась в 1976, та 1979 роках. Балаковська з чотирма реакторами ВВЄР-1000, вступили в  дію у 1985, 1987, 1988 та 1994 роках. Запорізька з шістьма енергоблоками на ВВЄР-1000, які працюють з 1984, 1985, 1986, 1987, 1989 та 1995 років. Калінінська з двома ВВЄР-1000, введеними в експлуатацію у 1984 та 1986 роках. Кольська з чотирма реакторами ВВЄР-1000, введеними в експлуатацію в 1973, 1974, 1981 та 1984 роках. Ново-Вороніжська на реакторах ВВЄР-210 (запущений у 1964 році), ВВЄР-365 (1969), двома ВВЄР 440 (1971, 1972) та ВВЄР-1000 (1980). Ровенська на двох реакторах ВВЄР-440 (1980, 1981) та на ВВЄР-1000 (1986). Хмельницька з одним реактором ВВЄР-1000, запущеним в експлуатацію в 1987 році. Південноукраїнська на трьох реакторах ВВЄР-1000 (1982, 1985, 1989).

А також на реакторах інших типів: Білоярська, з встановленими реакторами АМБ-100 (запущений у 1964), АМБ-200 (1967) та ОК-505 (1980). Білібінська з чотирма реакторами типу ЕГП-6 два з яких введені в експлуатацію у 1974, один в 1975 та останній у 1976 році. Ігналінська на реакторах РБМК-1500, запущених у 1984 та 1987 роках. Курська з чотирма реакторами РБМК-1000 які були введені в експлуатацію у 1976, 1979, 1983, 1985 роках. Ленінградська з чотирма реакторами РБМК-1000, вони запущені в дію у 1974, 1975, 1979 та 1981 роках. Смоленська з трьома РБМК-1000 працюючими з 1982, 1985 та 1989 років. Та Чорнобильська з чотирма реакторами РБМК-1000, які були в дії з 1977, 1978, 1981 та 1983.

З усіх вище означених реакторів зараз не працюють ВВЄР-440 на Армянській (з 1989 року по причині сейсмічної небезпеки), ВВЄР-210 та ВВЄР-365 на Ново-Воронізькій (виведені з експлуатації у 1984 та 1990 роках), АМБ-100 та АМБ-200 Білоярської (зупинені у 1981 та 1990 роках), а також усі чотири реактори ЧАЕС, які ще не виробили своїх ресурсів (після вибуху 4-го у 1986, в 1997 зупинені перший та другий, під політичним тиском міжнародного суспільства у 2000 році зупинений 3-ій реактор).

У Україні використовуються реактори двох типів – водо-водяні (ВВЄР) і водо-графітні канальні (РБМК). Всього на наш час працюють 13 енергоблоків на Запорізькій, Рівненській, Хмельницькій, Південноукраїнській АЕС. Атомні станції України виробляють біля половини вітчизняної електроенергії.

Взагалі атомна енергетика, та Чорнобильська катастрофа, зокрема, породили в суспільстві новий страх – боязнь атому, це цілком зрозуміло враховуючи фатальні наслідки інцидентів на атомних електростанціях. Таким чином, найбільш суттєвою проблемою становиться проблема безпеки “мирного атому”, безпеки не лише в суворому додержанні режиму експлуатації, постійних спостережень та обов’язкових капітальних ремонтах між паливними циклами, а й безпеки від тій проблемі якій в наш час надається вкрай багато уваги – безпеки від терористичних дій, від розкрадання атомних матеріалів тощо. І хоча в останній час спостерігається суттєве зменшення кількості, навіть, незначних викидів з ядерних реакторів, незважаючи на збільшення потужності АЕС, в наш час терористичні атаки та диверсійні дії можуть становити вкрай велику небезпеку для країн які експлуатують атомні електростанції. Це особливо небезпечно тому що, кожний віддає собі раду про вкрай велику небезпеку атомних електростанцій над якими втрачено контроль. Це потенційно збільшує їх привабливість для терористичних атак, тому що збільшує не лише кількість жертв але й наслідки та політичний резонанс від подібних атак.


Проблеми ядерної України

 

Вибух на ЧАЕС має не багато спільного з атомним вибухом, але є риса, яка споріднює катастрофу в Чорнобилі з дією атомної бомби – це радіоактивне забруднення радіоактивними матеріалами – пилом, окремими шматками іонізованого матеріалу, аерозолями тощо. Не маючи основних факторів знищення присутніх ядерному вибуховому пристрою, ЧАЕС, в той же час мала набагато більше радіоактивних матеріалів ніж міститься в найбільшій атомній бомбі, тому викид в атмосферу продуктів ядерної реакції призвів до величезного забруднення, до виникнення пилово-аерозольної хмари, яка досягла навіть Швеції, де у незначний строк після катастрофи й були зафіксовані показники, що перевищували норму у декілька разів. Взагалі по розрахунках експертів, сумарний радіаційний вихід радіоактивних матеріалів склав 50 млн. кюрі, що рівнозначно наслідкам вибухів 500 атомних бомб, скинутих у 1945 році на Хіросіму.

На території України з’явились чисельні гарячі плями, більшість з них знаходилась поблизу реактору, де вони були успішно дезактивовані. Але менш значні по потужності випромінення, але набагато більші за розмірами покрили всю території України, Білорусії, частини Росії та Молдови. Найбільше на території України постраждали прилеглі до Чорнобильської області – Чернігівська, Київська. Усього в Україні була заражена територія загальною площею 50 тис. кв. км у 12-ти областях. В Україні нараховується 3,2 млн. потерпілих від катастрофи, у тому числі близько 1 млн. дітей. [33]

Аварія на ЧАЕС призвела до переосмислення відношення до атомної енергетики в цілому, до появи нових соціальних явищ, пов’язаних з ЧАЕС, до низки негативних змін в економіці країни. Але, водночас вона сприяла розвитку науковій думці щодо ліквідацій наслідків подібних інцидентів, та рекомендації по безпечному використанню атомної енергетики. Тому у вересні 1986 р. відбувся виступ СРСР на спеціальній сесії Генеральної конференції МАГАТЕ, де були винесені на розгляд світової спільноти програми, формування науково-технічної бази безпечного розвитку ядерної енергетики, яка була доповнена міжнародно-правовими нормами і угодами. В цієї програмі містився ряд практичних заходів, по формуванню в стислі терміни системи оперативного сповіщення про ядерні аварії і неполадки на АЕС, коли це супроводиться викидом радіоактивних речовин із загрозою їх трансграничного перенесення. СРСР також звернувся до МАГАТЕ з проханням про проведення незалежної оцінки обстановки і умов мешкання населення в забруднених районах України, Білорусі і Росії, а також ефективність прийнятих захисних заходів. У процесі збору необхідної інформації відбулося більше 30 технічних місій в СРСР, в складі яких брало участь більше 100 незалежних експертів з 25 держав – членів МАГАТЕ і 7 міжурядових організацій. Результати роботи цієї комісії були проголошені 21-24 травня 1991 року у Відні на Міжнародній конференції по розгляду результатів проведеної роботи. Висновками стали наступні положення: внаслідок безпрецедентної по характеру і масштабу Чорнобильської аварії відповідальні компетентні органи були вимушені діяти в ситуації, яка не планувалася і не очікувалася; загальна реакція компетентних органів була загалом обґрунтована і відповідала положенням міжнародного керівництва, що діяло під час аварії; офіційні процедури оцінки доз були обґрунтовані з наукової точки зору; отримані в рамках проекту незалежні оцінки для обстежених забруднених населених пунктів були нижчими за офіційно представлені дані; повідомлення про шкідливі для здоров’я наслідки, що пояснюються впливом радіації, не підтвердилися ні належними місцевими дослідженнями, ні дослідженнями в рамках цього проекту; аварія спричинила значні негативні психологічні наслідки, які виражалися в підвищеному почутті тривоги і виникненні стресу через постійне відчуття сильної невизначеності і були нерозривно пов’язані з багатьма соціально-економічними і політичними подіями, які відбувалися в СРСР.

Рішення про остаточне закриття енергоблоку №1 Чорнобильської АЕС було прийняте урядом України 30 листопада 1996 року, енергоблок №2, розхолоджений 15 березня 1999 року. Третій енергоблок Чорнобильської АЕС був зупинений 15 грудня 2000 року відповідно до Указу Президента та Постанови Кабінету Міністрів України [38, 35, 36].

Це також означало, що з цього часу Славутич перестав бути містом енергетиків, перетворившись на місто наглядачів, прибутки від обіцяних нових енергоблоків на Рівненський та Хмельницькій електростанціях так і залишились на папері у вигляді обіцянок Європейського Союзу, в той же час небезпека від зупиненої ЧАЕС не була усунена. Надалі у багатьох виникали сумніви щодо економічної та технічної необхідності зупиняти ефективно працюючого 3-го енергоблоку. Сумніви щодо рішення про повне припинення виробництва електроенергії на ЧАЕС.

 Згідно розрахункам члена комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної безпеки і ядерної політики Олега Панасовскього робота хоча б одного блоку Чорнобильської АЕС дала би можливість підтримувати безпечний стан «Укриття». Його думку підтверджує й директор ЧАЕС, який вважає технічний стан електростанції відповідним та цілком достатнім для відновлення вироблення енергії у будь-який момент. Але цьому заважають політичні обставини та міжнародні зобов’язання України, які вона повинна виконувати. Третій енергоблок виробляв близько 7 млрд. Квт/ч. вартістю приблизно в $200. Технічний стан та конструктивні можливості дозволяли йому безпечно пропрацювати ще біля 10 років.

Але, основою для такого рішення більшою мірою є сучасні вимоги щодо безпеки ядерної енергетики, які були дуже суттєво посилені після інциденту. Взагалі технічні можливості та конструктивні особливості реакторів РБМК дозволяють експлуатувати їх із значними, на сьогоднішній день, теоретичними ризиками катастрофи – згідно розрахунків для подібних конструкцій, можлива повторюваність великої радіаційної аварії складає один випадок на тисячу років, тоді як згідно сучасним вимогам сприйнятим вважається ризик одного випадку на 100 тисяч років.

Сумніви також виникають при аналізі наслідків опромінення організму, так згідно чергового звіту НКДАР ООН за цей час жодного випадку гострої променевої хвороби серед ліквідаторів, які приймали участь в ліквідації наслідків аварії в 1986-1987 роках, та серед населення, що проживає в Чорнобильської зоні, зафіксовано не було. Ми вважаємо, що значною мірою тут допомогла висока організація захисту та спостереження, використання спецтехніки на особливо забруднених ділянках та очаговий характер опромінення, осідання радіоактивного пилу та аерозолів, а також суворе дотримання дисципліни та власної гігієни на території зон забруднення.

Також, не спостерігається зонального збільшення захворюваності на злоякісні пухлини, лейкемію та смертності, які можна віднести до дії радіації та впливу радіоактивного опромінення. Спостереження показали, що у постраждалого населення беззаперечно збільшилась кількість на враження щитовидної залози. Часовий проміжок в який відбувався радіаційний удар активним йодом фіксується в інтервалі між 26-29 квітня, він продовжувався до 6-7 травня, але вже в набагато меншій мірі. Зафіксована велика кількість хворих на рак щитовидної залози у наслідок саме радіаційного забруднення. Лише завдяки високому відсотку виліковності (більше 90%), вдалось уникнути смертності саме від радіоактивного забруднення або опромінення після аварії.

Більш сумним наслідкам катастрофи запобігли також військові та той самий суворий режим контролю за інформацією, та за дотриманням усіх заходів безпеки. Відомо, що збільшення мародерства було досить незначним саме завдяки цим мірам. Наслідки від того, що викрадені із спустошених будівель дорогі шуби, коштовності, посуд таке інше, що стали радіоактивними, внаслідок інциденту, були б продані несвідомому покупцеві, який однозначно отримав би значні ушкодження внаслідок контакту з цими речами. А тривалий контакт, безумовно, призвів би до смерті внаслідок суттєвого радіоактивного ураження. Безпека була встановлена також завдяки сучасним технологіям охоронних систем, основаних на передачі даних по радіозв’язку. Перші в Україні системи диспетчеризації на основі систем глобального позиціонування були розроблені компаніями “Укрсат”, “Текон” і НІІГК. Система була розроблена для спостереження за транспортуванням радіоактивних відходів у зоні відчуження.

Суворість мір була необхідністю в умовах тотального збідніння населення, яке на той час вже почало проявляти себе. Збільшення мародерства було уникненно також завдяки суворості покарання – яка в умовах зони відчуження на той час вважалась зоною військових дій, під час яких мародерські дії завжди каралися польовим судом смертю на місці злочину. Це дозволило уникнути психологічної привабливості цієї, спокусливої швидкою та великою наживою, території.

В наш час питання ЧАЕС та роль радіації відійшли на задній план під впливом соціальних негараздів та вкрай скрутного економічного становища у переважної більшості населення. Але, зневага до цього питання може призвести до набагато більшої катастрофи, яка поглине не лише значні економічні кошти не лише забере велику кількість життів, а й зробить ще більшою територію земель виведених з експлуатації. Тому необхідно повною мірою розуміти процеси які відбуваються не лише в сучасній атомній Україні, а й робити висновки щодо відносної безпеки встановленого захисту на розплавленому реакторі, вимагати дій по посиленню робіт з забезпечення надійності утримання радіації в межах реактору та об’єкту “Укриття”.


Проекти подальшої ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи

 

Для вирішення задач ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС була сформована спеціальна комплексна програма досліджень, визначені головні відомства та науково-дослідні організації, які займались розробкою та вирішенням проблем пов’язаних з вибухами на атомному реакторі. Головними питаннями, та організаціями які будуть займатися ними були поставлені наступні: екологічними дослідженнями впливу радіоактивного забруднення на об’єкти флори і фауни було доручено займатись Інституту еволюційної морфології і екології тварин ім. А.Н.Северцова АН СРСР; контролем за рівнем радіоактивного забруднення об’єктів навколишнього середовища і вивчення процесів перенесення продуктів поділу і трансуранових елементів займався інститут прикладної геофізики ім. Є.К.Федорова Держкомгідромета СРСР; вивчення біологічних факторів і віддалених наслідків радіаційного впливу на населення і розробка заходів по скороченню негативного впливу, розроблялось у Всесоюзному науковому центрі радіаційної медицини АМН СРСР; дослідження впливу радіоактивних забруднень на сільськогосподарську продукцію, розробка заходів по скороченню цього впливу і утилізації забруднених радіонуклідами харчових продуктів, доручені Всесоюзному НДІ сільськогосподарської радіології Держагропрому СРСР; розробкою методик та засобів дезактивації об’єктів навколишнього середовища, господарських і побутових будівель і споруд, обладнання і транспортних засобів, займався Всесоюзний НДІ неорганічних матеріалів Мінсередмаша СРСР; розробкою технологій, систем і обладнання, для забезпечення безпечних умов проведення робіт по ліквідації аварії займався Інститут машинознавства ім. А.А.Благонравова АН СРСР.

Рішення прийняті цими організаціями дозволили в подальшому виробити ряд рекомендацій міжнародного рівня по діям у відповідних обставинах, дозволили сформувати рекомендації по запобіганню або мінімізації негативних наслідків радіоактивного забруднення. Але, ще до рішення про формування вищезазначеної комісії були проведені роботи по дезактивації наслідків катастрофи. Значною мірою рекомендації для дій в подібних обставинах вже існували, так завдяки Державного наукового центра Інституту біофізики ще в 1970 році були розроблені так звані “Тимчасові методичні вказівки по розробці заходів щодо захисту населення у випадку аварії ядерних реакторів”, подібних рекомендацій на той час не існувало не лише на території Росії а й ніде в світі. Ці рекомендації включали, зокрема інструкції з застосування стабільного йоду для захисту щитовидної залози від поразки радіоактивним йодом. Було розписано що потрібно робити, які проводити дозиметричні виміри, які міри захисту приймати. Але цей документ на той час не потрапив до уваги, тому більшість рішень приймалась на інших основах та виходила з інших джерел. Але, завдяки чи не найкраще в світі поставленій протирадіаційній системі цивільного захисту, завдяки військовим мірам та спеціалізованої техніки* будь яких серйозних наслідків вдалось уникнути. 

Роботи по дезактивації території, природних об’єктів та споруд почалися 6 травня 1986 р. силами розгорнених частин і підрозділів хімічних, інженерних військ, цивільної оборони. Особливістю цього забруднення яке суттєво відрізняло його від усього що людство знало до цього було велика щільність “гарячих часток” у вигляді шматків різної величини, пилу та аерозолів. Тому, першочерговою задачею було очищення території поблизу зруйнованого блоку від високоактивних частин активної зони, викинутих з реактора, їх збір, транспортування та поховання. В ліквідації наслідків аварії по різним даним приймали участь від 230 до 600 тисяч чоловік.

Ці роботи проводилися під постійним пильним наглядом дозиметристів які спостерігали за тим, яку дозу отримували робітники. Більшість з них працювала лічені хвилини, після цього віддалялась від забруднених ділянок, на машинах та важкій техніці встановлювали спеціальні екрани для захисту екіпажів від випромінення. Проводились постійні контрольні перевірки, надавався спеціальний разовий одяг, ступінь узгодженості праць усіх підрозділів знаходилась на вищому рівні, постійно координуючись та узгоджуючи усі зміни в мінімальні строки. Завдяки зусиллям цих груп вже до 10 травня 1986 р. на території промислового майданчику, рівні гамма-випромінювання вдалося знизити в 10-20 разів і підготувати більш широкий фронт робіт.

В процесі виконання дезактиваційних робіт було насипано верхній шар ґрунту на території промислового майданчика і території промислової зони, був здійснений збір фрагментів ядерного палива, видаленню та поховано забруднений ґрунт, великі площі було засипано щебенем а потім забетоновано або заасфальтовано. Ці роботи були виконані практично по всій території північної частини території, що примикає до будівлі 4-го і 3-го енергоблоків. Товщина покриття становила від 0,5 до 8 м. Постійно працювали заводи які постачали свіжий асфальт та бетон до території зруйнованого реактору. Для захисту від випромінення з реактору та для запобігання найдальшого поширення радіоактивних часток весь енергоблок був засипаний піском, спеціальною дезактиваційною сумішшю, та заповнено цементом. Територія прилегла до 4 енергоблоку, була засипана щебенем, піском, сухою бетонною сумішшю, були виставлені опалубочні блоки. Взагалі до 10 серпня 1986 року було дезактивовано 862 тис. м2 внутрішніх приміщень головного корпусу АЕС, оброблено понад 500 тис. м2 інших будівель на промисловому майданчику, вивезено 25 тис. м3 ґрунту, територія площею 187 тис. м2 покрита залізобетонними плитами.

Відразу після вибухів, протягом декількох годин після руйнування 4-го енергоблоку пожежникам і персоналу ЧАЕС, хоч і з великими витратами, вдалося ліквідувати численні возгоряня на блоці, що попередило загрозу поширення пожежі на інші енергоблоки. В цей час були зупинені 3-й енергоблок, трохи пізніше, й 1-й та 2-й енергоблоки. Була створена Урядова комісія з розслідування причин аварії на Чорнобильській АЕС, основними задачами якої було визначення масштабів аварії, розробка і реалізація заходів по її локалізації і ліквідації наслідків, охороні здоров’я і наданню допомоги населенню. В її обов’язок також було поставлено детальне вивчення причин аварії і розробка оперативних і довгострокових заходів по недопущенню подібних аварій в майбутньому. Найбільш важливими на перший час питаннями було запобігання виникненню самопідтримуваної ланцюгової реакції; забезпечення охолодження палива; зниження викидів радіоактивних продуктів в довкілля; запобігання подальшому розвитку аварії, зроблені спроби зменшити температуру палива. Для ізоляції зруйнованого енергоблоку в першу чергу було скинено з вертольотів достатньо дезактиваціях матеріалів щоб вони покрили площу всередині реактора шаром товщиною від 1 до 15 м. Загальна кількість скинутих матеріалів становила близько 5 тис. тон різних матеріалів, в 40 тон з’єднань бору (ефективного поглинаюча нейтронів), 600 тон доломіту і 1800 тон глини і піску, біля 2400 тон свинцю.

Питання самостійної ланцюгової реакції решток палива виникло у багатьох дослідників, цей фактор був підтверджений 5-го травня коли до УКДБ поступила неофіційна довідка від Інституту технічної теплофізики АН УССР, в якій йшлося про те що конструкція РБМК не виключає можливості виникнення диссаціонного процесу пароутворювання та молекулярного розкладу води, що призведе до наступного вибуху. Була змодельована аварія на АЕС імені Макса Планка в США яка продемонструвала, що під дією сил поверхневого натяжіння розплавлена зона збирається у краплю, кількість нейтронів, що випромінюються збільшується, зростає температура та відбувається ще один вибух, який може повторюватись не однократно коли суміш знову почне збиратися у каплю.

Тому основний складовий елемент необхідний для цього вибуху – вода почала видалятись з енергоблоку навіть ще до цього підтвердження. Для зменшення температури використовували рідкий азот, та вже шостого травня  вода була видалена, що зробило неможливим самостійну ядерну реакцію, а викид радіоактивних речовин в атмосферу завдяки зниженню температури та відсутності продуктів розкладу води скоротився в декілька тисяч разів.

Для вирішення однієї з найважливіших проблем: запобіганню надходженню радіоактивних речовин в довкілля, було вирішено спорудити навколо нього спеціальну споруду яка отримала назву “Укриття” або “Саркофаг”. Його спорудження було завершено у листопаді 1986 року. При розробці проекту “Укриття” враховувалися кількісні оцінки активності продуктів розщеплення урану і трансуранових елементів в активній зоні реактора. Ця цифра становила лише по повній масі завантаженого до реактору двоокису урану – 190,2 т. Такий показник взагалі є підкритичним. Тобто, таким, який наближається до маси достатньої для виникнення самовільної реакції при спонукаючих умовах. Тому незважаючи на комплекс мір прийнятих для запобігання детонації під впливом продуктів розкладу води, стан ядерної безпеки 4-го енергоблоку залишається предметом подальших досліджень. Які можливо заміряти лише ззовні, в середині ж об’єкту спостереження, в наш час утруднено або взагалі неможливо. Вимірювання рівнів ведуться лише навколо окремих точок контролю. Отримана завдяки цим вимірам та екстраполяції їх показників на інші частини розплавленого реактору не дозволяє дати вірогідну оцінку кількість залишків урану для обґрунтованого прогнозу ядерної безпеки цього енергоблоку ЧАЕС.

Тому роботи по розвідці скупчень урану та трансуранових елементів на наш час є вкрай актуальними. Є пряма необхідність розвитку систем контролю, розробки і виготовленню систем нейтронно-поглинаючих матеріалів. Необхідно також захистити “Укриття” від негативної ерозійної діяльності атмосфери, які до того ж призводять до виходу з ладу приладів на відкритому повітрі а також можуть призвести до появи води всередині реактору. Про наслідки цього вже згадувалось вище. З осені 1992 року проводяться додаткові роботи по герметизації нещільності покрівлі, по наш час таким чином оброблено більше за 4600 м2 усієї поверхні об’єкту.

Але ці міри є лише тимчасовими, тому необхідно приймати рішення про подальший статус 4-го енергоблоку, про перетворення об’єкту “Укриття” на більш надійний та безпечний для суспільства та природи об’єкт. До того ж необхідно прийняти до уваги фактор економічного становища на Україні, її технічні можливості по перетворенню об’єкту на щось інше. Взагалі, це питання постало ще в перші місяці експлуатації “Укриття”, попереднє опрацювання різних варіантів перетворення об’єкта було проведене в 1990-1991 роках, тоді розглядалися наступні варіанти запропоновані вітчизняними проектувальниками: “Холм” (повна засипка об’єкта); “Зелений лужок” (повне розбирання “Укриття”); “Арка” (створення герметичного “Укриття-2” над існуючим об’єктом, що забезпечує тривале зберігання палива, аж до остаточного розбирання); “Проміжне омонолічування” (послідовне залиття бетоном приміщень об’єкта, а в майбутньому розбирання). Але кожний з цих варіантів мав свої недоліки, тому для остаточного розв’язання проблеми перетворення “Укриття” був проведений міжнародний конкурс. По умовам цього конкурсу, який відбувся у 1992-1993 роках учасники могли присилати як проекти перетворення, так і окремі ідеї і технології. Загальна кількість пропозицій авторами яких були як окремі люди, так і об’єднання всесвітньо відомих фірм досягла 400. 17 червня 1993 року було винесено остаточне рішення згідно якому перше місце очолив проект “Resolution”, запропонований об’єднанням французьких фірм, під керівництвом компанії Campenon Bernard SGE. Але ні цей, ні інші проекти не запропонували повного вирішення усіх необхідних задач, розв’язання яких було умовою конкурсу, тому, перша премія так і не була присуджена. Особливістю яка викликала найбільше проблем була ізоляція розвалини 4-го енергоблоку від працюючого на той час 3-го енергоблоку. На наш час, коли це питання може бути поставлено зовсім по іншому, можливо віднайти варіанти розв’язання виниклих проблем.

Тому наступним кроком для перетворення стало оголошення Комісією Європейського Союзу тендера на краще техніко-економічне обґрунтування перших стадій – стабілізації і спорудження “Укриття-2”. Цей тендер був виграний об’єднанням європейських фірм “Alliance”, очолюваним компанією Campenon Bernard SGE, і з 12 вересня 1994 р. об’єднання приступило до вирішення наступних кроків роботи. Під час вирішення консорціум прийшов до висновку, що об’єкт “Укриття” був вкрай несейсмостійкий, в той час як сейсмічні рухи на території ЧАЕС не виключені, до того ж конструкція “Укриття” не дозволяє використовувати його протягом довгого строку та не забезпечує можливості видалення з нього радіоактивних матеріалів, тривалість життя яких складає десятки тисяч років.

Тому будівництво нової герметичної захисної оболонки замість “Укриття” є вкрай важливим для безпеки не лише України а й Європейських країн, але проектування і будівництва другого “Укриття” є надзвичайно складною задачею, яка тягнеться від початкового очищення промислового майданчику до остаточного видалення радіоактивних матеріалів. На цю справу консорціум приділив біля 10 років, а вважаючи складність робот та стан економіки України, яка не в змозі забезпечити повне фінансування подібного проекту процес фінансується міжнародним Чорнобильським фондом “Укриття”. Цей проект був оцінений сумою в $ 758 млн. і фінансується міжнародним Чорнобильським фондом “Укриття”. Реалізація восьмирічного плану була почата в 1998 році.

Таким чином, хоч і не можна вважати стан реактору на ЧАЕС цілком безпечним міжнародне товариство зробило ряд кроків у розв’язанні проблеми. І хоча в наш час спостерігаються певні непорозуміння, особливо у фінансуванні забудівлі нових компенсуючих потужностей на українських атомних електростанціях, рішення Чорнобильської проблеми є питанням не лише України та українського народу. Катастрофа такого масштабу, можливі постефекти від якої вплинуть не лише на Україну та Білорусію, а й на всю Європу, призведуть до різноманітних наслідків у всьому світі, вимагає взаємних дій усього світового суспільства для запобігання подальших проблем із зруйнованим реактором.

* Як відомо, спеціалізована військова техніка – БМП, БТР, БРДМ радянського виробництва мала найкращі засоби в світі для захисту від зброї массового знищення, особливо атомної та ядерної ЗМЗ.

Список використаних джерел.

 

  1. Аварии и катастрофы: Предупреждение и ликвидация последствий: Учеб. пособие.- М.: АСВ, 1996. – 383 с.
  2. Алымов В.Т. и др. Анализ техногенного риска: Учеб. пособие. – М.: Круглый год, 2000. – 157 с.
  3. Анализ и оценка развития аварийных ситуации на инженерных объектах. – СПб., 2000. – 39 с.
  4. Андреев В. Экологическая война – техногенная экологическая катастрофа // Открытая политика. – 1997. – N 1. – С.37-41.
  5. Барковский Е.В. Природно-техногенные катастрофы на Русской равнине в 80-90-х гг. в географическом аспекте // Открытое общество и устойчивое развитие. Местные проблемы и решения: 2-й междунар. симпозиум. – М., 2000. – С.37-39.
  6. Владимиров В.А. Катастрофы и экология / Владимиров В.А., Измалков В.И. – М.: Наука, 2000. – 380 с.
  7. Гофман Дж. Чернобыльская авария: радиационные последствия для настоящего и будущих поколений. – Минск, 1994. – 574 с.
  8. Катастрофы и человечество: Всесоюзная конференция с участием зарубежных ученых, Суздаль, 11-15 февр. 1991 г.: Тез. докл. – М., 1991. – 165 с.
  9. Катастрофы конца ХХ века. – М.: УРСС, 1998. – 398 с.
  10. Медицинские аспекты аварий на Чернобыльской атомной электростанции: Материалы науч. конф., 11-13 мая 1988 г. – Киев, 1988. – 231 с.
  11. Опасности, которые нас подстерегают // Энергия. – 2000. – N 9. – С.42-43.
  12. Ошибки пилота: человеческий фактор. – М.: Транспорт, 1986. – 260 с.
  13. Радиоактивность при ядерных взрывах и авариях: Тр. Междунар. конф., Москва, 24-26 апр. 2000 г. – Т.3. – СПб., 2000. – 383 с.
  14. Рогачев В. Апокалипсис техногенный похуже божественного / Рогачев В., Теленкова О. // Эхо планеты. – 2003. – N 21. – С.38-40.
  15. Социальная и психологическая реабилитация пострадавших от Чернобыльской катастрофы: опыт и перспективы: Сб. статей / Отв. ред. Мозговая А.В. – М., 1996. – 238 с.
  16. Социальные проблемы катастроф: Аналит.–библиогр. справочник. – М., 1992. – 84 с.
  17. Чалов Р.С. Экологические аспекты опасных природных и техногенных процессов и катастроф (на примере речного бассейна) // Изв. Рус. геогр. о-ва. – 1997. – Т.29, Вып.3. – С.46-53.
  18. Чернобыльская катастрофа: причины и последствия: Эксперт. заключение: В 4 ч. – Минск: Сэнмурв, 1993. – Ч.1. – 215 с. – Библиогр.: 255 назв.
  19. Чернобыль: надолго ли урок? // Литературная газета. Юлия СЕДОВА. 2001.

Електронні джерела, нормативні документи.

  1. “Про статус об’єкта “Укриття” Чорнобильської АЕС”. Рішення Колегії Державного Комітету з ядерної і радіаційної безпеки №31 від 22.12.93.
  2. “Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду”. На правах міжнародого Закону за номером 334/96-ВР від 12.07.96.
  3. “Закон Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”. Постанова ВР № 40/95-ВР от 08.02.95.
  4. “Закон Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії”. Постановою ВР № 1370-XIV від 11.01.2000.
  5. “Закон Про поводження з радіоактивними відходами”. Постанова ВР № 256/95-ВР від 30.06.95.
  6. “Закон Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи”. Постанова ВР № 795-12 від 28.02.91.
  7. “Закон Про формування Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення”. Постанова ВР № 386/97-ВР від 20.06.97.
  8. “Конвенція про ядерну безпеку”. Ратифіковано Законом № 736/97-ВР від 17.12.97.
  9. “Об’єднана конвенція про безпеку поводження з відпрацьованим паливом та про безпеку поводження з радіоактивними відходами”. Ратифіковано Законом № 1688-III (1688-14) від 20.04.2000.
  10. “Про Державну програму поводження з радіоактивними відходами”. Постановление КМ № 480 от 29.04.96.
  11. “Про Комплексну програму поводження з радіоактивними відходами”. Постанова КМ №542 от 05.04.99.
  12. “Про стан безпеки і перспективи розвитку ядерної енергетики в Україні та проблеми щодо закриття Чорнобильської АЕС”. Постанова ВР № 184/97-ВР від 09.04.97.
  13. exxonoildisaster.com
  14. nppzap.zaporizhzhe.ua/energy_radact Copyright © 2003  Zaporozhye Nuclear Power Plant.
  15. Закриття ЧАЕС – «найбільша помилка в історії енергетики» 11.10.2002 17:43 pravda.ru/main/2002/12/16/40852
  16. Постанова Кабінету Міністрів України від 29.03.2000 “Про дострокове припинення експлуатації енергоблоку №3 і остаточному закритті Чорнобильської АЕС”
  17. Постанова Кабінету Міністрів України від 29.11.2000 “Про остаточне закриття Чорнобильської АЕС”
  18. Телеканал «Інтер»
  19. Указ Президента України від 25.09.2000 “Про заходи, пов’язані з Актом закриття Чорнобильської АЕС”
Поділитись в:
  • 8
  •  
  •  
  •  

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *