Культурний розвиток

Проблема української культурної ситуації – суттєва втрата ідентичності багатьма людьми. Це стосується не лише українців яких протягом сторіч русифікували, й особливо жорстоко в 20 сторіччі, а й інших народів які пройшли через етапи створення радянської людини й втратили деякі аспекти власної національної культурної самоідентифікації, На фоні сучасної глобалізації це не здається великою проблемою, особливо з врахуванням негативної конотації яку отримали націоналізм після другої світової війни, але процедура створення радянської людини проходила через примус та каральний апарат, з необхідністю відмовлятись від власної спадщини, культури та мови й перехід на російську, В той час як глобалізація це процес розширення культурних інтересів за власним вибором через цікавість і без жодного примусової відмови від власної культури.. Тут також слід зазначити що такий негатив щодо “лівих” рухів майже відсутній через майстерність по викривленню правди радянським союзом та його розпад без військової поразки, коли він так і не отримав ні яскравих ознак агресора, а відразу після розпаду став жертвою-тим що потребував допомоги ні спокути за злочини вчинені щодо окупованих народів, зокрема українців.

Не повторюючи основи створення національних держав, зазначу лише що нація це певна конструкція яка об’єднала людей на базі спільної мови, культурних традицій та історії. В сучасному світі саме мова є визначальним фактором ідентифікації людьми інших народів. Звісно є певні варіації як мови так і культури в середині країн, але це не призводить до непорозуміння один іншого або конфліктів несприйняття – нерозуміння.

Аксіома:
Культурна спільнота, народ, нація відокремлює себе від інших за цима ознаками як “нас”, а решту людей які відрізняються як “їх”. Так це працює для будь-якої моноетнічної автохтонної країни світу, та для інших країн з певною варіативністю ознак за якими виділяють “нас” та “їх”. Причому в переважній більшості мова відіграє базову ознаку, бо саме на ній базується письменна та усна культура – найголовніша риса освіти, науки, творчості, засобів масової інформації, побутового спілкування та порозуміння тощо.

Розглянемо умовну сучасну Велику Британію та діаспору китайців яка переїхала та проживає на її теренах на постійній чи тимчасовій основі. Для Англійця в сучасному сприйнятті світу ті китайці які спілкуються англійською мовою будуть сприйматись як споріднені співгромадяни, як “ми”, стикаючись один з одним проблем в спілкуванні не виникає. Навіть якщо китайці спілкуються легше китайською й переважно її використовують в побуті у себе дома чи в спільноті серед інших китайців, в діаспорі. В той же час китайці які з різних причин не зможуть спілкуватись англійською будуть спирйматись як “вони”, відчуваючи дискомфорт серед британців через непорозуміння, тому тяжіючи не до розчинення в суспільстві Великої Британії а до існування в діаспорах. Виділення та відокремлення англійцями “нас” від “їх” для китайців які не використовують англійську в країні можна розділити на три групи.

  1. “Вони” – просто не знають мову. У цьому випадку надається допомога, надають перекладачі у випадку необхідності, проводять навчання англійській мові на платній і безкоштовній основі. Це банальний рівень – рівень компетенцій, необхідності та відповідальності як громадян та членів британської спільноти.
  2. “Вони” – не хочуть говорити англійською. Англійці не примушують цього робити й залишається поза увагою при використанні китайською у власному середовищі і групі, в діаспорі. Це рівень демократичних свобод та сучасне неагресивне відношення до інших культур, яке все ж таки залишає дискомфорт при змішуванні культур та не дасть можливості порозумітись якщо китайці не володіють англійською.
  3. “Вони” – не хочуть чути англійську, хочуть щоб до них звертались лише китайською та вимагають британці розуміло китайську. Китайці фактично хочуть змусити британців не використовувати англійську в спілкуванні з ними і зробити весь культурний продукт доступним лише китайською мовою, а англійська може бути лише опціонально на другорядній ролі якщо китайці не наголосять інше. Це рівень політичної агресивної позиції та знищення культури країни в яку інтегровані агресивні носії китайської. При незапобіганні їх руйнівним діям та навіть мовчазної згоди та підкоренні китайцям англійська культура неминуче загине протягом кількох поколінь.

Таким чином підкреслю тезу яку намагаюсь донести в котрий раз, активна позиція на російськомовність в Україні це суто політична позиція. З врахуванням як історичних злочинів так і війни за незалежність 2014 року це пряма загроза національної безпеки. Відстоювати російську мову для широкого вжитку та запобігання поширенню української в першу чергу характерно власне для росіян, які на відміну від сталих національних країн живуть не діаспорально, а рівномірно поширені цим збільшуючи загрозу суттєво та запобігаючи єдності українців. Нав’язування політичних рішень, направлених на пригнічення та знищення автохтонної культури навіть в умовах мирного часу, це однозначно – злочин.

Поділитись в:
  • 1
  •  
  •  
  •  

2 коментарі

  • Я считаю сравнение Великой Британии и китайцами с Украиной и русско-говорящим населением некорректным. Ведь китайцы – все же меньшинство, у нас в стране это не так., поэтому мы не можем рефлексировать под эти 3 группы. Тем более я не пойму вывода: активная позиция относительно русского языка это именно 2 группа в вашем примере – не хотят говорить на украинском, а не 3.Тут уж скорее украинский язык ведет себя для русско-говорящего как 3 группа – не хотят слышать русский язык.

    • Михайло Сажнєв

      Модель як і будь яка трохи спрощена, але достатня, це спроба написати научпоп замість сухих цифр й фактів, поясню відмінність вже на прикладі України та росіян й населення України яке відчуває близькість саме до російської культури. Тобто основний критерій “ми” та “вони”, з точки зору носіїв російської культури (НРК). Люди які інтегрувались в України й спокійно сприйняли усі правила виключаємо з моделі – фактично вони представники української політичної та громадянської нації. Ступінь несприйняття перша це фізичне незнання мови, за цим також може бути й небажання її знати й використовувати (друга категорія), або навіть відстоювати поточний стан й поширення російської (третя категорія). В сухих висновках перша та друга категорія нічого не мають проти політики відновлення української культури – квотування продукту, закриття російських каналів та соцмереж, навчання дітей в звичайних школах, друга категорія сприймає українську з опасіннями втрати власної культури та через чисельних агрегаторів негативний сценаріїв (умовно – радикальні заклики щодо росіян та російської мови). А третя категорія має відкриту офіційну позицію й самі є агрегаторами негативних рефлективних сценаріїв щодо російської культури, відстоюючи основну задачу – не припустити повернення української культури та нормалізацію міжнаціонального спілкування. Крім того що як і друга категорія вони відкрито відмовляються використовувати українську мову (причому НРК можуть знати її чи ні, других статистично дуже мало), але й просувають політичні вимоги (друга державна мова – в цьому аспекті російска стає вже не другою, а першою заміщуючи українську де факто та де юре, й цим повністю руйнуючи навіть поточний стан вибіркового поширення української – селища східної частини України та західні території які в меній мірі проходили через русіфікацію в попередні сторіччя).
      Що стосується Українців, які “не хочуть чути”, це коректна оцінка, а різниця по-перше в тому що мова не йде про українців на території на території РФ, українці не мають іншої країни, в той час як інші нації – поляки, румуни, росіяни тощо мають власні країни поширення культури в яких виключно національне чи федеральне. По друге жодна з націй крім НРК не просуває агресивні тези в Україні саме щодо української культури. По третє мова не йде про знищення російської, лише про нормалізацію використання української. Тобто не хочуть чути не значить що на вулиці в побутовому спілкуванні за російську культуру може хоч щось погрожувати (звісно крім провокаторів та злочинців), але використання російської в публічних місцях та сферах, ЗМІ тощо виключене як основне, превинною мовою є національна. Саме тут й кардинально різні результати – якщо культурна ситуація нормалізується, то російська нікуди не зникне, ті що свідомо підтримують російську культуру концентруються в певні кола втручання в які українців виключені, а НРК зможуть розвивати її діаспорально, не “забруднюючи” української культурою. В той же час відмова від забезпечення культурної національної безпеки, навіть без впровадження російської як державної призведе до заміщення української культури російською, перетворення на діаспоральне поширення українців в Україні а з часом і повне розчинення та знищення як нації.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *